Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Хай твій шлях хоронить око. Щасний хай відхід доброславить вхід.

Разом з тим у поетиці пісні є елементи, які «випадають» зі шкільних рамців. У зверненні, що ним починається пісня, відчуваємо виразно особистісну інтонацію:

Ідеш, нас покинуть хочеш? Їдь здоровий, цілий, отче.

Наступна мандрівка пастиря змальована хоча й у метафоричному ключі, але образність тут є предметною, побудованою на реаліях життя:

Мандрівні хай щезнуть страхи, Спіте, подорожні прахи, А слухняні добрі коні Хай несуть як по долоні У щасливий слід, мов гладенький лід.

Супровідний лист Сковороди до Гервасія Якубовича дає читачеві уявлення про емоційну атмосферу, в якій народжувався твір. «Я знаю, — пише Сковорода, — що ти її (пісню. — Ю. Б.) із задоволенням приймеш не тому, що це пісня; не тому, що вона звернена до тебе, а тому, що належить мені, якого ти не ненавидиш, щоб не сказати — любиш. Ми зараз, сумуючи за тобою, втішаємо себе цією пісенькою…» (II, 339).

Можна сказати, що в пісні 25-ій особистісне начало, безпосереднє людське почуття, живі враження «тиснуть» на піїтичні канони. «Старий міх» латино-польської системи потроху наповнюється «новим вином». На наших очах відбувається перехід через «розгрань», із однієї якості до іншої, «проростання» нової форми крізь оболонку старої: традиційний панегірик, ще зберігаючи свої особливості, водночас уже набирає ознак іншого жанру — дружнього послання з виразним ліричним забарвленням.

Подібна жанрова амбівалентність є характерною і для інших пісень «Саду».

Сам образ квітучого саду, один з парадигмальних елементів барокової поетичної системи[92], в циклі Сковороди хоча й виступає як константний, все-таки немов подвоюється, розшаровується, виявляючи свою суперечливу природу. Якщо пісня 27-ма може вважатися за хрестоматійний зразок послідовного розгортання метафори «саду духовного училища в Харкові», то зовсім іншим постає образ саду в пісні 3-й.

І тут душу людини, яка подолала в собі тяжіння до гріха, до мирських зваб і потіх, знайшла єдино вірний шлях до Бога, відтак — до істинного щастя, порівнюється з квітучим садом:

Щасний той і без утіх, хто подужав смертний гріх. Душа його — Божий град, душа його — Божий сад. Завжди родить сад квітки, завжди плід згина гілки, І весною все пахтить, — листя тут не облетить.

Це поки що вповні традиційна книжна символіка. Проте нею не вичерпуються сенс й образна система вірша. Є в ньому інший мотив, інша барва, вони так само стосуються саду, але характер, звучання цілком нові:

Весна люба, ах, прийшла! Зима люта, ах, пройшла! Уже сади розцвіли й солов’їв навели.

Саме ці початкові рядки, ця мимобіжна, ледь-ледь означена пейзажна замальовка, підказана живим, «земним» враженням і забарвлена авторовим настроєм, вирішальним чином впливають на тональність всієї пісні, надають її поетиці виразної двоїстості, перехідності. Розвиток поетичного задуму йде одночасно на двох рівнях — умовно-книжному й реальному, образ квітучого саду мовби «перетікає» з одного рівня на другий, то набуваючи рис життєвої вірогідності, то наповнюючись символічним змістом. Абстрактна ідея запліднена трепетним людським почуттям, причім обидва начала не просто співіснують, але переплітаються, взаємодіють, переймають одне одного, і це народжує засадничо нову поетичну якість, перетворює пісню, від початку задуману — в дусі академічних студій — як віршована ілюстрація до наперед посланих цитат («сімені») зі Святого Письма, на твір світський, ліричний. (Утім, одна з цитат, виокремлена із сакрального контексту, емоційно вповні суголосна вступним рядкам пісні, сприймається як їхня передвісниця: «Нехай земля вродить траву, ярину»).

Те, що в пісні 3-й ще несміливо, хоч і явно, пробивається крізь ще доволі жорсткий каркас книжних канонів, у деяких інших творах збірника дістає повніший, виразніший розвиток. Так, у пісні 13-й околишній світ постає перед поетом у розмаїтті барв («Гей, поля, поля зелені…»), звуків («Музика тут навкруг — у повітрі шум і рух»), у реальних, зримих прикметах характерно слобожанського ландшафту («Ах, долини, балки, / І могили, й пагорки!»; «вод потоки чисті»; «береги річок трависті»; «кучері… у дібров цих і гайків»; «Жайворонок між полями, / Соловейко між садами…») і селянського побуту («Тільки сонце визирає, — / Вівчар вівці виганяє, / На сопілку свою котить трелі по гаю»).

Такі ж реалії — «зелений моріжок», «яструб ген над головою», «вербички», прозорий «потічок», у якому «видно воду аж до дна» — домінують у поетичній структурі пісні 18-ї — «Ой ти пташко-жовтобоко…» А друга строфа —

Стоїть явір над горою І киває головою, Буйні вітри повівають.