Читати книгу - "Вічний рух"

Неочікуваний і тим солодший різкий біль пронизав мене наскрізь, а навколо блискучого металевого леза утворилось та почало швидко рости тепле червоне озерце. Якусь хвилину я заворожено дивився на цю картину, потім висмикнув кортика, випустив із вмить заповнених радістю грудей кілька захоплених вигуків і став гарячково замітати сліди своєї божевільної для стороннього ока діяльності, аж поки не зрозумів, що з пораненою рукою нічого путнього зробити не вдасться. Весь цей час Адміністратор щось обурено мені вичитував і заспокоївся тільки тоді, коли я підсів до лікувального терміналу. «Я людина, людина!!! — вирували радісні думки. — Я відчуваю біль, отже, я живий! Живий, а міг би лежати у підземеллі з діркою в грудях! Господи, який же я дурний, проклинав тих, кому повинен щиро дякувати! Спасибі вам, Чужаки, спасибі за ваш прекрасний дарунок! Ви подарували мені захисну праімунну систему, яка робить тіло невразливим в момент небезпеки! Я люблю вас, Чужаки!

Настрій повернувся і я блаженно розтягнувся на ліжку, відпочиваючи тілом і душею від неймовірних подій цього шаленого дня. Та раптом пронизлива думка зірвала мене на ноги: «Чортяки б тебе взяли, і то в такий час вилежуватися?!» Я скреготнув зубами, швидко перевдягнувся і підійшов до відеофона. Вихід тепер був тільки один — розшукати батькового приятеля Вінста. © http://kompas.co.ua

Навряд чи ще комусь спало б на думку пересуватися власними ногами по величезній споруді науково-технічного центру, оснащеного локальною транспортною мережею найсучаснішого зразку, і все ж мене зовсім не спокушали зручні затишні кабінки, що за кільканадцять секунд могли доставити куди завгодно в межах будівлі. Більше того, вибравшись на п’ятнадцятий поверх і рушивши вздовж по коридору, глибоко в душі я навіть пожалкував, що це сталось так швидко. Яким же щасливим я почував себе ще півгодини тому, коли інформаційна система сповістила, що Вінст — начальник кліотійського сектора федеральної служби темпорального зв’язку! А зараз кожен крок чомусь давався мені із зусиллям. Опинившись нарешті перед потрібними дверима, я трохи постояв, намагаючись зібратися з духом, але зайти спромігся лише після того, як уже вкотре викликав образ батька і дістав необхідну порцію психологічного допінгу.

— Хей, Артме, — тепло привітався Вінст, потискуючи руку, і враз, не стримавшись, обійняв мене, потім відсторонив та уважно оглянув. — Як ти змужнів! Просто аж не віриться, що всього лиш кілька років тому ти був іще зовсім хлопчиськом! Ну, розказуй, як твої справи!

Ми пройшли до кабінету, сіли один напроти одного в крісла, які своєю формою та пружністю нагадали мені пілотські, і я став доволі детально розповідати про себе. Вінст слухав зацікавлено, особливо коли йшлося про мою роботу в експедиції, і його запитання свідчили про те, що він перебуває в курсі справжніх подій навколо Контакту.

— А тепер викладай, що у тебе нагального? — звернувся Вінст, коли моя побутова інформація вичерпалася.

Як не дико це виглядало, але його слова застали мене зненацька. Я ніяк не міг вирішити, з чого варто розпочати таку серйозну розмову, і Вінст, раптово посмутнівши, висловив свій власний здогад:

— Це стосується твого батька?

— Ні-і! — енергійно захитав головою я, але враз зупинився і після недовгих роздумів додав: — Але… дещо зв’язане… з ним…

Я пригадав, що маю вже роздрукований матеріал, і, добувши з кишені добряче пожмакану брошуру, простягнув її Вінсту. Той проглянув кілька сторінок і запитально зиркнув на мене.

— Там, у самому кінці, — пояснив я, відчуваючи, як прискорено закалатало серце. — Це дуже важливо.

Вінст погортав останні аркуші, закрив брошуру, поклав її на стіл, пробурмотів собі під ніс: «Ти поглянь… усе-таки відважились».

— Що ж, цікаві речі ти мені показав.

Я підвівся, витягнув із другої кишені дорогоцінного кришталика і простягнув його Вінсту.

— Я хочу, щоб ви якнайшвидше передали це на Землю, — сказав я і, раптово відчувши у тілі цілковиту знеможеність, опустився назад і безсило відкинувся на спинку.

«Все, я виконав свій обов’язок перед Кліо, — подумалось мені, і враз немовби важкий камінь звалився з моїх пліч. — Я виходжу з цієї гри, зробивши навіть більше, аніж міг. Нехай тепер інші бруднять руки, зраджують друзів, відштовхують коханих та сперечаються із власним сумнівами. І хай мене чортяки візьмуть, коли я іще хоч раз влізу в подібну справу!»

Поки я насолоджувався першими хвилями душевного спокою, Вінст підвівся, поклав кришталика на стіл, неквапливо підійшов до відчиненого вікна, трохи постояв біля нього і, повернувшись до мене, запитав:

— А навіщо, Артме?

Це було настільки неочікувано, нелогічно і навіть дико, що я на якийсь час просто втратив мову.

— Як навіщо? — видушив нарешті я. — Щоб перешкодити… не допустити розгляду питання… адже це може привести до… виходу Кліо…

Вінст не відреагував на ті слова ні жестом, ні мімікою, а тільки знову запитав:

— І ти гадаєш, що вчинити так буде… правильно?

Вінст сумно посміхнувся, опустив очі і повільно похитав головою. Я спостерігав, як він збагнув усе. Це була поразка, цілковита, жорстока, нищівна поразка, якої мені ще не доводилось зазнавати у житті.

— Ти невірно зрозумів, Артме, — озвався Вінст, всівшись за столом, і відразу ж у нашій розмові з’явилась відчуженість. — Я мав на увазі інше… — він замовк, підбираючи потрібні слова, але це вже було зайвим.

— Як же так, Вінсте… — пробелькотів я, все ще не в змозі повірити у безперечне, — адже ви землянин…

— Так, я землянин, Артме, — відказав Вінст, дивлячись чомусь не на мене, а на свої руки, — і коли двадцять три роки тому прилетів сюди, то був переконаний, що Кліо — це лише шматок моєї рідної Землі… Тепер я вже думаю інакше… І мені здається, що ні ти, ні я тим паче, не маємо права вирішувати питання, котрі під силу лише всім кліотійцям разом…

Якась тепла хвиля зненацька вдарила в голову, і я притьмом зірвався на ноги.

— Хай навіть так, але мені відомо інакше: вихід зі складу Федерації — це катастрофа для