Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

Острівців було з десяток, не більше. Сюди з океану не доходять хвилі, розбиваючись об зовнішній риф. Тільки в години припливу, немов крізь шлюзи, проходами, що йдуть з півночі й півдня до лагуни, океан наповнює її водою. Затишна бухта, і ці безмовні коралові острівці — надійна стоянка. Та під час тропічних ураганів бар’єрний риф не в змозі стримати натиск океану — хвилі перекочуються через суходіл, збурюють плесо. І тоді лагуна перетворюється на пастку: смерть чекає на того, хто не встигне вийти у відкритий океан, — прибій злостиво кине судно на рифи, звідки вже немає вороття.

Та зараз тихо. З нетерпінням чекаємо наказу для висадки. Дозвіл повинен надійти з берега: без нього висаджуватися не маємо права. Султан Мальдівського архіпелагу, який мав дати дозвіл, живе на острові Мале. В його руках духовна й адміністративна влада. Проте до султана далеко — якихось п’ятсот кілометрів. У нас же з мальдівського посольства на Цейлоні рекомендаційний лист. Його вручити хоча б вождеві атола — і дипломатичний церемоніал на цьому скінчиться. Але де він, той вождь?.

До самого вечора ждемо господарів тутешніх земель. Нарешті, прибули. Але… не ті, кого ждали, — англійці, військові! Ну й дивина! Звідки вони?

Кілька офіцерів зійшли на «Витязь». Затримались недовго: поговорили з капітаном, на катер — і гайда на острів, що лежить ліворуч, відразу при вході до лагуни.

Ми стояли на містку. Євген Андрійович вийшов з каюти, загадково усміхаючись.

— Знаєте, хто був? — спитав штурмана.

— Якісь вояки, — відповів той. — Звідки вони тут?

— Як — звідки? — сказав капітан. — На Мальдівах розташована англійська військова база. Он на тому острівці, що зветься Ган, — Євген Андрійович показав ліворуч, на суходіл, який танув у вечоровому присмерку і куди раз у раз, стривожуючи тишу пронизливим виттям, приземлялися реактивні літаки, — там аеродром. Воїни її величності королеви Англійської ото й завітали до нас.

І розповів, про що була розмова з англійцями.

… Мальдівські острови — незалежна держава, султанат. З двох тисяч островів заселена тільки незначна частина, бо землі тут не варті уваги. Кораловий, сухотний грунт. Нічого й думати про землеробство. Так, між іншим, вирощують кокосові пальми, динне дерево — папайю та ще де-не-де сіють просо. Англійців це не цікавить. І взагалі, дорого, мовляв, обходиться покровительство — протекторат — над цими дикунами! Ну, подумайте: сірники, ножі, шорти — кожну дрібницю треба привозити, бо свого немає. Стотисячне населення? Але ж це не сто тисяч британців. Тубільці — ледарі, їм аби витанцьовувати та в затінку лежати. Треба мати неабияке терпіння, великодушність, як це мають англійці, щоб опікати такий народець. Хоч і теревенять про англійський колоніалізм (тубільці завжди чимось невдоволені!), та хіба приклад з Мальдівами — надання їм незалежності — не свідчить про те, що Великобританія над усе шанує волю малорозвинутих народів і що в так званій Британській Співдружності націй — від англійців до напівдиких мальдійців — усі рівноправні, збратані взаємною любов’ю?..

Ну, а що з того виходить, коли тубільці починають господарювати самі, засвідчують ті ж Мальдіви. Не встигли англійці подарувати незалежність, як чернь повстала: на архіпелазі відбулася революція, султана скинули. Забаглося республіки. Що ж, хай буде республіка! Республіку теж повалили. Народні збори — меджліс — знов обрали султана. «У життя Мальдівів ми не втручаємось», — закінчили неждані гості.

— Такий от візит! — хитнув головою капітан. — Але й це ще не все. — Англійці повідомили: вождь атола — непривітний, похмурий дикун. Спільної мови з ним не знайти. Та й на «Витязь» не прибуде — хворий. А вони, англійці, не можуть нам дозволити висадитися на берег.

Минув день. З якоря ми не знімалися, сподіваючись, що вождь чи хоч його представник все-таки відвідає нас.

І таки діждалися.

З містка наказали, щоб ми спустилися вниз: Анукіну підмести палуби, мені стати на вахту біля парадного трапа. Це непогано — подалі від всевидящих очей штурмана. Узяв бінокль, почав роздивлятися навколишні острівці. Від одного з них відчалив гостроносий довгий човен. Він швидко підходив до «Витязя». У човні повно людей. Веслярі, розмістившись по двоє, щосили гребли. Один стояв у носовій частині — впередзорящий, другий — на кормі, біля прапора.

Були ті веслярі простоволосі, хто в що вдягнені: в сорочку чи майку або й зовсім без нічого. Саронг — схожа на спідницю натільна пов’язка — прикривала стегна. Високий юнак, мабуть, виконував роль штурмана чи керманича, щось наказував, подаючи команди веслярам.

На широкій, барвисто вигаптуваній циновці, схрестивши руки сидів худорлявий ще молодий чоловік. З-поміж інших він виділявся виразом суворо зосередженого обличчя і одягом. Його попутники всміхалися, перемовлялися, жартували між собою, а він сидів мовчки. До куточків міцно стулених уст пролягли борозенки. Довгаста зморшка запала й над переніссям. Та й одяг його був чудернацький: довгі полотняні штани, злинялий, застебнутий до підборіддя кітель, на голові — смушева чи, може, з штучного хутра шапка, схожа на «кубанку», а ноги… босі…

Нарешті, човен впритул підійшов до «Витязя». Мені, вахтовому, слід його зустріти і пришвартувати.

— Муса Алі Діді — вождь Вілінгілі, Мулікаду, Куду-Канда й семи інших островів! — вигукнув той, що стояв у носовій частині човна, подаючи мені на майданчик парадного трапа швартовий кінець.

Схопивши вірьовку, я почав прив’язувати її до тятивини хитромудрим, як мені здавалося, брамшкотовим вузлом. Двічі обкрутив мотузкою тетивину. Зав’язав, перевірив, чи міцно. Надійно! Але смикнув — і вірьовка розв’язалася. Човен з вождем різко накренився.

— Ти що — з глузду з’їхав? — розчервонівшись, біг до трапа боцман. — Кріпи зашморгом! Зашморгом!! «Ага, затяжний вузол», — блискавично майнуло заучене колись. Він служить для кріплення кінців за товсте дерево, трубу чи інший круглий предмет. Ч-чорт! Як же його в’язати? Все вилетіло з голови.

— Ти що — хочеш нас перед іноземцями зганьбити?

Боцман вириває у мене з рук кінець. Круть-верть — і вузол готовий.

В оточенні почту вождь зійшов на «Витязь».