Читати книгу - "Слово після страти"

— Бери мою лампу і йди вперед,— скомандував Стасик,—Я йтиму за тобою метрів за тридцять позаду. Як тільки помітиш щось підозріле—помахай лампою, а сам швиденько повертайся до мене.

Він узяв мертвого на плечі, і ми пішли. На наше щастя, по дорозі до закинутого штреку ніхто не зустрівся. Ми перекинули труп через цегляну кладку, якою був обмурований затоплений штрек, перелізли туди самі і, згинаючись під навислими брилами породи, що осіла, однесли Кульгавого у глибину виробки, прикидали породою і шматками зогнилих стойок, а самі поквапилися назад. Невдовзі ми вже були у своєму забої. В обох шалено калатали серця, градом котився піт.

Кайла, лопати, вагонетки — все було на місці. Це нас трохи заспокоїло. Почуття тривоги і страху поступово минало. Натомість з’явилося почуття вдоволення: адже ми знищили фашиста, ката, віддячивши йому за всі його злочини.

— Ну що ж, побавилися з самою смертю, а тепер за роботу, щоб, як прийде зміна, нас ні в чому не запідозрили,— сказав Стасик. Ще ніколи ми не працювали так старанно і завзято. Треба було поспішати, щоб до кінця зміни відправити хоча б з десяток вагонеток.

Коли ми відправляли свою першу вагонетку і перед виходом із штреку на центральну магістраль чіпляли її до вервечки інших, Стасик стер номери, написані крейдою на чужих вагонетках з вугіллям, і поставив на них «43»— номер нашої бригади. Обліковець біля ствола записує у табель номери всіх вагонеток з вугіллям і в такий спосіб веде облік виконання норм кожною бригадою. До кінця зміни ми відправили сім своїх вагонеток і приписали собі десяток чужих. Щоб виконати норму, залишалося дати ще одну вагонетку. Ми навантажили її, а коли прийшла зміна, зібрали інструмент, поклали його на вагонетку і збиралися вже йти.

— Скільки дали? — запитав прибулий штейгер.

— Вісімнадцять,— відповів Стасик.

— А чого в забої залишилося так багато вугілля?

— Бурильники обрушили більше, ніж треба,— думали, що нас буде троє, а нас же двоє.

— Гаразд, ідіть, тільки відправте свою вагонетку,— сказав штейгер.

— Яволь! — відповів Стасик, і ми з полегшенням погнали вагонетку до штреку, причепили її до останнього состава, взяли інструмент і поспішили до ствола. Там ми здали в камеру схову інструменти й лампи і рішуче підійшли до кліті. Саме піднімалися німецькі робітники, що відробили свою зміну. Ми зайшли в кліть і за хвилину виїхали на поверхню. Поки що все йшло гаразд.

Ні веркшютців, ні солдатів конвою ще не було. Вони прийдуть сюди хвилин за п’ятнадцять до виїзду з шахти в’язків і військовополонених. У мене несамовито калатало серце: досить було комусь із веркшютців побачити нас, і план втечі лопне, як мильна булька. Та Стасик наперед продумав усе до найменших деталей.

Зійшовши з естакади, ми опинилися в шахтному дворі, по якому нас, в’язнів, водили тільки під конвоєм.

Починало смеркати. Надворі парило. Небо обклали важкі чорні хмари. Насувалася гроза.

Ми підійшли до великого приміщення, вимуруваного з червоної цегли. Тут були роздягальні і душові. В них між змінами милися й переодягалися тисячі шахтарів «Гогенцоллернгрубе». Справжнє хвилювання почалося тоді, коли ми переступили поріг цього приміщення. Звичайно тут у коридорах на лавах розташовувалися озброєні веркшютці і німецькі солдати, які чекали в’язнів і військовополонених, що закінчили свою зміну. Зараз же нікого не було. Отже, ми прийшли вчасно.

— Не хвилюйся,— заспокоював мене Стасик,— вони будуть не раніше, як через п’ятнадцять хвилин.

Ми пішли в роздягальню польських робітників. Вона займала половину величезної зали, перегородженої від підлоги до стелі металевою сіткою, за якою переодягалися німці.

Стасик відімкнув свою шафку і, ставши спиною до сітки, за якою в цей час роздягалися німці, вийняв пістолет і переклав його у свій новий костюм.

— Роздягайся, та не поспішай. Спокійно... Не оглядайся на німців,— пошепки сказав він мені.

Я почав роздягатися. Здавалося, з-за решітчастої перегородки за кожним моїм рухом стежать німці. Досить було комусь із них подзвонити на вахту, що в роздягальні для поляків з’явилися якісь підозрілі типи, і нам капець. Уже саме те, що я порушив графік виїзду з шахти і зайшов без конвою у роздягальню, та ще й в чужу, вважалося великим злочином.

Роздягнувшись, ми сховали свої чорні роби в нижнє відділення, взяли мило, мочалку і пішли в душову. Стасик щільно зачинив за собою двері, розвернув мочалку і показав сховану у ній перуку.

— Тепер треба зачекати поляків,— мовив він.— Воду пускати не можна, поки вони не прийдуть, бо, якщо веркшютці ночують, що в душовій для поляків хтось купається, неодмінно заглянуть.

Минали хвилини страшного напруження. Мені здавалося, що стукіт мого серця чути за дверима. Та ось у коридорі зчинився шум. Долинули уривки розмов і сміх. Це прийшли веркшютці й німецька військова охорона. Збігло ще кілька хвилин, які здалися мені вічністю: так повільно вони спливали. Нарешті відчинилися двері і голі, чорні, як сажа, польські шахтарі почали заходити в душову.

Пустили воду, приміщення наповнилося парою і лункими голосами. Ми помилися раніше за всіх, але не квапилися виходити. Тільки після того, як душову залишив останній поляк, Стасик спритно натягнув на мою голову перуку і штовхнув під душ, щоб я змочив своє нове волосся. Потім, обнявши мене за плечі й насвистуючи якусь німецьку пісеньку, він провів повз веркшютців і німецьких солдатів до роздягальні. Там ми переодягалися. На мені був костюм, капелюх, навіть краватка.

— Нормально...— хитнув головою Стась, прискіпливо оглянувши мене в новому одязі.

Разом із поляками ми пройшли по коридору у двір.

У повітрі пахло грозою. Низько навислі хмари раз по раз розпанахували фіолетові блискавки, могутні удари грому стрясали повітря. Налетів вихор, підняв