Читати книгу - "Котигорошко, Василь Дмитрович Кожелянко"

гепнутися на підлогу. Генерал викликав оперативників і, сказавши, що хорунжому Яблуненкови стало зле, звелів доставити його у відомчий шпиталь і помістити в окрему кімнату з наміром вночі довести справу до кінця. Але Яблуненко знав, з ким має справу, тому перед сеансом наковтався різних, які лише мав, протиотрут. Тому він хоч і лежав в ізольованій палаті під виглядом непритомного, проте ще дещо тямив. Через кілька годин, зрозумівши, що все сталося саме так, як він і передбачав, Яблуненко почав рятуватися. Він встав з ліжка, взув чоботи, які «бойові побратими» разом з його уніформою чомусь доставили сюди з ним «непритомним», і виглянув через скляні двері в коридор. Так і є — обабіч дверей двоє в цивільному. Ясно. Яблуненко зробив кілька вправ за системою йога, аби привести себе у відповідний фізичний стан, змайстрував собі із свого офіцерського ременя кастет, став біля дверей і тихенько застогнав. У цивільному підвелися, прислухалися. Стогне, треба глянути. Глянули. Першого Яблуненко вдарив ногою в потилицю, коли той ввійшов у палату, а другого — імпровізованим кастетом у перенісся. Виключились обидва. Яблуненко одного влаштував у шафі, попередньо зв'язавши і запхавши ганчірку в рот, а другого, переодягнувши у свою піжаму, вклав у ліжечко. Для певности обох ще раз оглушив графином для води. Потім, вбраний в одяг агента в цивільному, Яблуненко щасливо покинув шпиталь. Тепер наступила друга фаза процесу порятунку. Він звичайною таксівкою дістався до конспіративної квартири, яку за бюджетні кошти утримував для побачень з курвами. Там він мав деякі речі, які завбачливо приготував після того, як отримав ту пропозицію від генерала Бухи, — польовий стрій і документи поручника ВНУ. Серед комплекту бездоганно виготовлених посвідчень на ім'я такого собі Гончаренка були й папери на відрядження у один віддалений африканський гарнізон.

Через кілька годин транспортний «Ан-70» ВВС України вилетів з Києва у напрямку Олександрії. Серед кількох десятків старшин різних родів військ був один піхотний поручник, очевидно, хворий, бо ледве дихав і просив раз по раз води. Коли присутній на борту військовий лікар зробив йому стимулюючу ін'єкцію, поручникови стало ще гірше. Після приземлення офіцери хотіли відпровадити його в шпиталь, але він раптово одужав і сів у катер, який ішов вверх Нилом. У дорозі поручник Гончаренко почав помирати — отрута Копитовича, різні протиотрути та за інших умов корисні ін'єкції зробили свою справу. Попутники вирішили висадити поручника біля першого ж українського військового об'єкта. Ним виявився абсолютно засекречений і під страшенною охороною — «Псі 7-І». Командир цього об'єкту сотник Пта-Пташник спочатку категорично відмовився приймати хворого українського старшину, але коли дізнався, що той уже помирає і його треба взяти лише для того, аби запаяти в цинк і відправити в Україну, — погодився. У шпиталі хворий останній раз прийшов до тями і попросив пити. Нікого з медичного персоналу поряд не було, тому склянку води помираючому поручникови приніс офіцер, що випадково опинився біля палати — повертався після перев'язки рани, яку заробив собі від забавки з десантним ножем.

— Тит?!

— Вишнеслав?!

Поручник Котигорошко пробув біля вмираючого офіцера останні години, аж до самого кінця. Вони про щось розмовляли, але про що — ніхто не знає. Можна сказати, що офіцер з катера помер на руках поручника Котигорошка. Через кілька днів транспортний літак повіз в Україну у цинковій труні померлого від невідомої хвороби поручника Гончаренка, який так і не доїхав до свого нового місця служби — гарнізону в Фівах, — випускника Чернівецького військового інституту двадцяти шести років, круглого сироту, навіть без близьких родичів. У військовому міністерстві до такого вантажу поставились як до належного — провівши за стандартною бюрократичною процедурою, поховали його на спеціяльному кладовищі під Києвом.

XI Його вибір

Після двох довгих років тяжкої служби на варті українських пірамід поручник Котигорошко отримав двотижневу відпустку. Перед новим призначенням. Він швиденько відвідав свою буковинську родину і наступного ж дня відбув до Києва. Бо тут йому чогось цікавіше було. В літаку Котигорошко склав собі план дій на ці два тижні — простий і ефективний: він буде зустрічатися з Яриною і Небославою черед день. Аргументація буде такою: для Ярини того дня, коли вони не бачитимуться, він дуже зайнятий підготовкою до нового місця служби (поки що хай це буде маленькою таємницею, Ярино), а для Небослави — він зустрічається з друзями (знаєш, Небославо, з яким пієтетом наші офіцери ставляться до так званого «бойового побратимства»?). Не вийшло так, бо Небо-слави якраз у Києві не було, вони разом з генералом Доброзолом перебували аж на Алясці, де управління «М» вивчало технологію магічних ритуалів тубільних шаманів. Тому графік довелося змінити, і кожного дня Котигорошко зустрічався з панною Савойською. До того ж, сталося так, що вона не надто була завантажена працею з причин суто об'єктивних. У телеканалу КГБ почалися проблеми. Нові зверхники України — тріумвірат у складі в.о. Вернидуба, прем'єра Крутивуса та голови ВРУ Вернигори разом з присталим до них начальником ТАДЕПО генералом Бухою Копитовичем чомусь незлюбили цей телеканал. КГБ терпів навіть покійний президент Трипільський, бо розумів, що об'єктивний більш-менш неупереджений журналістський погляд не дасть державному організмови геть загнити, але ЦІ вирішили, що будь-яка критика мусить бути «конструктивною». У телеканалу КГБ почалися фінансові труднощі, перестановки в керівництві, і випуск деяких передач довелося «тимчасово» припинити. Тому у панни Савойської з'явилося більше вільного часу. А чому б його не проводити з гарним хлопцем, що так привабливо засмаг десь у Єгипті?! Тим більше, що Вишнеслав, тобто поручник Котигорошко, все більше і більше подобався Ярині.

Він переодягнувся у цивільне (Ярина навчила Котигорошка носити модні серед інтелектуалів сині бавовняні генуезькі штани з мідними заклепками, теніски та футболки), і вони поринули у вир бурхливого життя нічного Києва.

Клуби, дискотеки, бари… концерти, виставки, перформенси… віскі, пиво, трава… поцілунки, обійми…

Через тиждень Котигорошко і Ярина зрозуміли, що вони кохають одне одного і жити одне без одного вже не зможуть. У перервах між любощами вони будували плани на майбутнє. Він отримає призначення на нове місце служби, Котигорошко чомусь вважав, що його відправлять на Атлантичний вал — першу лінію оборони на Канарських островах. Це — майже фронт! Ярина буде займатися вільною журналістикою і, якщо захоче, готуватиме репортажі