Читати книгу - "Піраміда Сонця, Олександр Петрович Ємченко"

А каналоподібні смуги на червоній планеті вперше побачив ще в 1859 році, за вісімнадцять літ до Скіапареллі, його старший колега, директор зоряної обсерваторії Римського єзуїтського колегіуму Анджело Секкі. Він назвав їх «kanali». Це слово вельми необачно вжив пізніше Скіапареллі. Італійською мовою воно означало «природне русло», «протока».

Коли це відкриття почало поширюватися по світу, італійське слово «капаїі» переклали англійською мовою у буквальному розумінні — як «канал», тобто «штучна гідротехнічна споруда». Термін набув діаметрально протилежного змісту.

Так з необачності Джованні Скіапареллі і вини перекладачів сталася фатальна помилка, котра послужила першим вагомим І, як здавалося спочатку, вельми незаперечним доказом наявності життя на Марсі. Та ще й якого — розумного, високоорганізованого, здатного на створення колосальних споруд, яким земні будови негодні й у слід ступити.

Після «відкриття» позаземної цивілізації почалися інтенсивні пошуки додаткових і, дай бог, ще вагоміших доказів існування високоорганізованого життя на червоній планеті. І ці докази, зрозуміло, знайшлися — вони не могли не знайтися. Про це свого часу досить цікаво сказала письменниця Валентина Журавльова, котра взяла і порівняла історичні події на Землі з сенсаційними відкриттями на Марсі: «…пізніше з’ясувалося, що майже за сто років до СкІапареллі різні спостерігачі нанесли на карти Марса близько 60 «каналів». Але ніхто не промовив самого слова «канали» і ніхто не висловив гіпотези про їх штучне походження. Довелося чекати, поки на Землі розпочнеться епоха спорудження великих каналів. Тільки тоді в темних прямих лініях, що перетинають марсіанські материки, вчені побачили «канали».

Наприкінці минулого століття на Землі з’явилися потужні освітлювальні прилади, почала набувати розвитку світлова сигналізація. І що ж ви думали? Яскраві спалахи, що їх помічали на сусідній планеті земляни, стали… світловими сигналами марсіан.

У двадцятих роках нашого століття на Землі запанував радіозв’язок. І ось нова сенсація — 1924 року кілька радіостанцій світу прийняли таємничі радіосигнали з Марса! Тільки пізніше з’ясувалося, що це містифікація, легкий жарт радіоаматорів.

Наступна аналогія, що з’явилася після вандалістського акту найтемніших сил людської цивілізації, була вже далека від жартів. В серпні 1945 року над Хіросімою і Нагасакі виросли «гриби» американських атомних бомб. Через кілька років японські астрономи побачили на Марсі гігантські спалахи і кваліфікували їх як атомні вибухи…

Одним словом, тривалий час, аж до початку космічної ери, над Марсом висіла підозра, що він є носієм високоорганізованої цивілізації, котра давно сягнула апогея свого розвитку і не від того, щоб перебратися на сусідні планети, поближче до Сонця.

У 1900 році в Франції була встановлена премія імені П’єра Гузмана. Основний її зміст відображався одним реченням: «Сто тисяч золотих франків за встановлення зв’язку з будь-яким небесним тілом, крім Марса!» Червона планета до уваги вже не бралася. Вона була, так би мовити, вже в кишені землян. Марс — пройдений етап. Подавайте Юпітер, Сатурн тощо…

Навіть знаменитий популяризатор астрономії Каміль Фламмаріон не втримався від загальної спокуси. У своїй книзі «Планета Марс і умови життя на ній» він писав: «Значні зміни, що спостерігаються в мережі водних шляхів, свідчать про те, що ця планета є енергетично життєздатним місцем. Ці зміни здаються нам повільними, оскільки нас розділяє величезна відстань. Коли ми спокійно дивимося на ці континенти і моря і запитуємо в себе, на якому з цих берегів було б приємніше жити, там, можливо, в цю мить лютують шторми і грози, вулкани, чума, соціальні перевороти і всілякі види боротьби за життя. Все ж ми можемо надіятися на те, що людство там розвинутіше і мудріше, бо світ Марса старіший від нашого. Безсумнівно, що вже протягом багатьох століть ця сусідня з нами планета виповнена шумом мирної праці».

Це писав один з найвідоміших популяризаторів науки свого часу, авторитет якого був незаперечний. Фламмаріон заснував Французьке астрономічне товариство, був директором обсерваторії поблизу Парижа, видавав науково-популярний журнал «Астрономія», котрий виходить і нині. Це йому належать слова: «Немає нічого прекраснішого від зоряного неба!» Це він запевняв, що астрономія — найточніша з наук. І ось така легковажна віра в життя на Марсі!

Палким прихильником існування розумних істот на червоній планеті був, як ми вже зазначали, американський астроном Персиваль Ловелл. Виходець з багатої сім’ї, він закінчив Гарвардський університет, багато мандрував, жив у Японії. Потім під впливом СкІапареллі зайнявся астрономією, і вона стала його і святом, і горем, і радістю, і прокляттям.

Під час кількох великих протистоянь Марса Ловелл виконав багато візуальних спостережень планети. Висновок, як і слід було чекати, зробив оптимістичний: на Марсі існує розумне життя. Цю животрепетну ідею гаряче обстоював у книгах «Марс», «Марс і його канали», «Марс як пристановище життя». На жаль, у цих книгах було більше віри, ніж знань. Кінчилось все тим, що колись знаменита Арізонська обсерваторія Ловелла, де він працював все своє життя і помер, перетворилась у храм забутої ідеї.

Черговий спалах інтересу до загадкової червоної планети викликали праці радянського астронома Гаврила Андрійовича Тихова, засновника нової науки астроботаніки. Понад сорок років учений вивчав фізичну природу Марса, шукаючи докази існування рослинності на цій планеті. І він її «побачив» у так званих «хвилях оживлення», котрі щовесни розходяться від полярних шапок зі швидкістю 30 кілометрів за добу.

Якою ж бачилась Тихову гіпотетична марсіанська флора? «Напевно, — писав учений, — там живуть вічнозелені рослини типу наших мохів, плавунів і цупких приземистих рослин на зразок брусниці, журавлини, морошки. Можуть жити низькорослі деревця, схожі на земні карликові берізки чи верби». А який їхній колір? Учений вважав, що марсіанські рослини мають голубий, синій і навіть фіолетовий колір. До такого висновку він дійшов, спостерігаючи за життям рослин на Памірі, тобто у високогірних районах, де рослини справді мають синювате забарвлення. «Якщо зважити на те, — говорив астроботанік, — що у кліматі Марса і Паміру є багато спільного, то схожість між кольором рослинних покривів на Марсі і кольором рослинності на Памірі вже не можна вважати випадковістю».

Якою ж великою і неперебутньою була віра землян в існування житя на інших планетах! Фундамент цієї віри закладали математики,