Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

не міг надто вже знати, що він про це думає. Таким чином народжуються ці непевні модальності вірування, ця властивість вірити водночас у несумірні правди, що характеризують періоди інтелектуального збентеження; балканізація символічного поля відбивається у кожному мозку. Цей конфузіонізм відповідає політиці альянсу між сектами. Стосовно міфу, то греки жили у такому стані тисячу років. З тієї хвилини, коли хочеш переконати і сподобатися, слід шанувати чужі ідеї, якщо вони сильні, треба ними трохи думати. Отож, ми знаємо, що учені шанували народні ідеї стосовно міфу і що вони самі ділилися за двома принципами: заперечення дивовижного і переконання в тому, що легенди мають правдиву основу; а звідси їхня спантеличена свідомість.

Такі недовірливі до міфу Арістотель чи Полібій, не вірили в історичність Тесея, чи Еола, володаря вітрів, через конформізм або політичний розрахунок: вони окрім того не намагалися відкинути міфи, а лишень їх трохи підправити. Навіщо підправити? Бо вартує віри лише те, що існує зараз. Але ж чому б тоді взагалі не відкинути? Бо греки ніколи не допускали, що гра уяви може цілковито обдурювати; антична проблематика міфу, як побачимо, обмежена двома догмами, які не знають одна одну, оскільки це само по собі з|юзуміло; ніхто не може обдурювати з самого початку, або обдурювати повністю, бо пізнання є лише дзеркалом; а дзеркало змішується з тим, що воно відображає, настільки, що медіум не відрізняється од повідомлення.

ПІЛ ЦІЄЮ СОЦІОЛОГІЄЮ ІМПЛІЦИТНА ПРОГРАМА ІСТИНИ

Силові відносини — символ ІЧНІ чи ні, не є незмінними величинами; вони, безперечно, мають довільність аналогічних утворень, однак утворень різних; їхня трансісторична видимість — це аналогічна ілюзія, їхня соціологія вписується у рамки довільної та історичної програми.

Критикувати міфи не означало доводити їхню фальшивість, а радше віднаходити їхню правдиву основу. Ця правда була вкрита вигадками. “В усі часи, ставлячи будівлю фантазування на фундамент правди, відвертали більшість людей од віри у ті події, що колись відбувалися, чи навіть зараз ще відбуваються; ті, хто люблять слухати міфологізування, таким чином схильні до того, щоб додавати тут свої власні нісенітниці; отож, вони ліпне шкодять правді, в яку приміщують брехню”94. Але звідки приходить ця брехня і для чого вона послуговує? Саме над цим греки не вельми задумувалися, оскільки у брехні не було нічого позитивного: це небуття і все. Вони майже не запитували себе, чому ж дехто казав неправду, радше дивувалися, чому інші вірили; саме в сучасних учених — від Фонтенела до Касциїра, Берґсона і Леві-Строса проблема міфу є проблемою його генези. Для греків ця генеза не складала труднощів; в своїй основі міфи є автентичними історичними традиціями; бо як же ж можна говорити про те, чого нема? Правду можна

перекрутити, але не можна говорити ні про що. Щодо цього сучасні учені радше запитують себе, чи можна говорити да|>смно, без жодного тут інтересу; навіть Бср-гсон, який широко розгорнув ідею немотивованої гри уяви”5, стверджує насамперед, іцо гра уяви має спочатку життєву функцію; та лишень ця функція розладнюється і часто повертає надарма. Першим про це сказав, безперечно, Фоетгенель96: байки не мають жодного зерна правди і навіть не с алегоріями: “Нічого, отже, не шукаймо іншого в байках, як історію помилок людського розуму”.

Греки шукали істину через вигадки; вони запитували себе, хто винен; виною є довірливість, наївність euetheidг‘, бо таким було прийняте у вжитку слово. Через довірливість вірять у те “неправдиве, що змішується з історичним фоном”08, і та неправда, іцо змішалася із міфом, називається mylhodes". Довірливість — справжній винуватець вигадок; було б менше байкарів, якщо було б менше наївних100. Antiqiia credulitas пояснює, що більшість міфів стосується давніх часів101. Міф є зв'язком дійсних фактів із, окрім того, легендами, які збільшуються із часом: що давнішою є традиція, більше mythodes тяжіє над нею102 і робить її менш гідною віри.

Для сучасних учених міф навпаки буде радше реляцією значної події, а звідси його легендарний аспект. Ця подія менше змінюється через випадкові елементи, а більше зростає епічно; бо народна душа робить значнішими великі національні здвиги; легенда має у своїй основі геній народів, який вигадує, коли говорить про те, що правдиве: те, що най правдивіше в легендах, це якраз дивовижне, тут маємо вираз емоції національної душі. Справедливо чи ні, стародавні і сучасники вірять в історичність Троянської війни, однак з протилежних міркувань; ми віримо у неї через її дивовижність, вони вірили у неї всупереч її дивовижності. Для греків Троянська війна існувала, бо війна нічого не має дивовижного: якщо Гомера позбавити дивовижіюсті, залишається ця війна. Для сучасників Троянська війна є правдивою через дивовижність, якою її огортає Гомер; лише автентична подія, яка схвилювала національну душу, породжує епопею і легенду.

Міфічна традиція для греків є правдивою, всупереч дивовижності; Оріген дуже добре про це говорить103: історичні події не можуть бути предметом якогось доказу, навіть якщо вони автентичні; наприклад, важко було б доказати, що Троянська війна (‘правді мала місце, якщо б хтось її заперечував, бо розповідь про цю війну містить неправдоподібності, скажімо: Ахіл був сином богині, Еней був сином Афродіти, а Сарнедон сином Зевса; доказ був би тим паче незручний, бо ми були б збентежені “усіма тими міфічними фікціями, які плутано змішуються із всезагальною вірою, за якою у Трої справді відбулася війна”; допустимо ще, продовжує Оріген, що хтось “відмовляється вірити в Едіпа, Іокаста, Етеокла і Полі-ніка, бо в цю історію вплутаний Сфінкс, це чудовисько-напівлюдина; відтепер доказ був би неможливий; те саме можна було б сказати про епігонів, хоча їхня історія не містить жодного фіктивного елемента, і про повернення Гераклідів, а також і іі|х> тисячу інших історій”. Міфи мають, отже, правдиву основу і якщо історичність Троянської та Фівської воєн, яку всі визнають, не є доказовою, це пояснюється тим, що жодна подія не може бути доказана.

Але тоді, якщо міф, поряд із неправдою, містить і правду, найнастійнішим є не творити психологію оповідача, але навчитися остерігатися фальшивого; жертва викликає більше зацікавлення, аніж злочинець; г|)еки завжди вважали, що гуманітарні науки радше нормативні, ніж дескриптивні, чи радше вони навіть не намагалися це розрізняти104: наука про міф, у їхніх очах, не ставила б собі за мсту розуміти помилку, але вчитися її остерігатися. Замість того, щоб задумуватися, чи міф по-ясшоє обряд, виявляє через свою структуру структуру людського розуму, є функціональною грою уяви чи шаленою грою уяви тощо, краще дисциплінувати думку; буде викрито людську наївність, добре зерно відділять од полови.

А оскільки тут є дисципліна, не так спішно розуміти мотиви підроблювача істини, як визначити його особу. Яким є автор