Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

міфології? Хто вигадав цю масу неправдоподібних легенд, більше того, легенд неприсггойних, з яких діти з молоком всмоктують фальшиву уяву про богів? Хто надав богам поведінку негідну їхньої святості? Гаразд, про це не дуже знали; не знали імені того, хто вигадав міфологію; однак, оскільки потрібен був винуватець, його знайшли в Гомері, Гесіоді та інших поетах"’5, “бо безперечно це вони дали людям ці брехливі розповіді": принаймні вони сфабрикували деякі міфи. А далі — хто ж вигадав неправду, якщо не щюфесіонали брехливої вигадки? Навіть, якби ці вигадки мали піднесений алегоричний сенс, тим не менше вони були б педагогічно небезпечні. Ось чому Гомера виженуть із міста106; Гомер, як бачимо, не с тут тим поетом, якого ми знаємо: він не є автором “Іліади”, але якраз гаданим автором усієї міфології. Платон впорядковує відносини не між державою і літературою, а між державою і колективною свідомістю: його позиція не пояснюється тією грецькою думкою, що кожен поет творить міфи, а тією іншою думкою, що усі міфи вигадані поетами107.

Раціоналістично, раціоналістично, та лишень наполовину: чи можна серйозно вірити, що поети вигадали міфи для втіхи? Чи уява могла б бути нікчемною? Сказати разом із Платоном, що міфи можуть бути повчальні, якщо їх добре вибрати, це значить сказати надто мало: Страбон10* вважає, що кожен міф має виховну інтенцію і що поет не писав “Одіссею” для розваги, але для того, щоб навчати географії. Раціоналістичному осудові уявного як фальшивого відповідає апологія уявного, як відповідника прихованому намірові. Бо не могли б обдурювати.

Отож, неможливо, щоб якийсь міф був повністю міфічний. Греки могли критикувати міфічні розповіді в найменших дрібницях, але не могли ними нехтувати. Єдина суперечка полягала в тому, аби вирішити, чи міфологія правдива частково, чи правдива повністю. Мандрівки Уліса є лекцією з географії, у якій все правдиве, а легенда про Мінерву, яка народжується з голови Юпітера, стверджує, на думку Хрізіпа, що техніка вноситься словом, пристановищем якого є голова. Міф правдивий, але в переносному значенні слова; він не є історичною правдою, перемішаною з вигадкою; він є високим, повністю правдивим філософським навчанням при умові, що замість сприймати його дослівно, в ньому бачать алегорію. Отже, маємо дві школи: критика легенд істориками та алегорична інтерпретація легенд більшістю філософів, серед яких і стоїки10,1; з цього посіане алегорична екзегеза Біблії, що знатиме п’ятнадцять століть тріумфу.

Підстава стоїчного алегоризму була тісю ж, що і підстава алегоризму біблійного; аналізований текст вважався справжнім авторитетом: усе, що говорив Гомер або інші поети, було доказом. Тут маємо один аспект грецької думки, про який треба сказати окреме слово. Аби щось довести, або переконати в якійсь правді, мислитель міг скористатися принаймні трьома способами: розгорнути міркування, що вважається незаперечіпім, зворушити серце слухача риторикою, посилатись на авторитет Гомера або якогось іншого античного поета. Стоїки, пише роздратований Гален110, є віртуозами щодо логіки, але, як тільки йдеться про те, щоб цю логіку практично застосувати щодо якоїсь визначеної проблеми, вони нічого більше не вартують і вдаються до найбільш безмістов-ної моди аргументації: вони нагромаджують цитування поетів як свідчення.

Точне міркування? Серйозний читач "Других аналітиків ’’ Гален111 знає лише силогістичні докази (він говорить навіть — геометричні); я не впевнений, що він виконав свої обіцянки в “De usu partium”, де він доводить, що витонченість кожного з органів людського тіла аналогічна машинам, сконструйованим людьми. Претензія на точність і навіть на дедукцію за арістотелівським ідеалом, зводиться звичайно до етичної поведінки (бажають бути строгими, ие говоритимуть бозна-що) і до певного зв’язку з іншим: |юзрізнятимуть доказовість і пе{)еконання і відмовлятимуться од того, щоб діяти на чутливість читача, як це робить риторика. Звичайно, риторичне мистецтво давало також лекторам або проповідникам типові промови, моделі для аргументування, спільні чи окремі місця, які вистачало розгорнути, специфіка риторики від того не ставала менш вимогливою, не відмовлялася від технічного вигляду' і холодності, аби переконати комунікативним ентузіазмом, вкрадливим шармом, привабливими рухами або часом звабливим нервовим напруженням. Це мистецтво світських проповідників визнавалося як достеменно законний спосіб переконання, чи, радше публіка розділялась між цим способом і попереднім.

Однак існував також третій спосіб переконання, принаймні у засновників стоїцизму: згадувати свідчення поетів і особливо Гомера. Гален112 обурюється тим, що бачить, як якийсь Хрізіп відмовляється так часто від наукових доказів і воліє нагромаджувати цитати Гомера, так само, як ритори намагаються справити враження на суддів, прикликаючи до суду найбільш можливу кількість свідків. Саме таким чином Хрізіп у намаганні доказати, що панівний розум знаходиться радше у серці, а не в мозку, наповнив цілі сторінки такими поетичними цитатами: “Ахіл вирішив у серці витягнути свій меч”. Не знаю, чи справжня природа такого доказу була визнана поезією стоїків, які самі, здається, не робили з нього теорії; однак їхня практика творить імпліцитну теорію.

Престиж Гомера ш як класика, чи радше як національного знаку визнання усієї грецизми, тут не має особливого значення, як і взагалі престиж поезії: Хрізіп — це не Гайдеґґер; окрім Гомера, він подавав багатьох інших поетів і навіть поетів трагічних, забуваючи, що Трагіки вкладають в уста своїх персонажів те, що радше вимагає роль"4, а пе істина. І, окрім поезії, Хрізіп та всі інші стоїки подавали міфи, алегоричну інтерпретацію яких вони систематично продовжували.

Вони не вважали настільки, що міфи і поезія передають виявлену мудрість, бо їм доводилося також часто подавати на тому ж рівні прислів’я, а також етимологію: значення “етимологічний” в їхніх очах було значенням “автентичний”, значенням ‘‘правдивий” (саме таким є значення слова etymon); отже, вони не бачили більше в поетичній діяльності привілейованого методу доступу до правди. ІЦо було спільного між поезією, міфами, етимологіями і прислів’ями? Чи це був доказ за загальною згодою? Ні, бо тоді проза була б такою ж доказовою, або просто фразою почутою з уст перехожого. Чи йшлося про давність цих свідчень? Ні, оскільки для підтримки цього кликали також Евріпіда.

Пояснення, гадаю, полягає в тому, що поезія знаходиться на тому самому боці, що й словник, міф і готові вислови: далека від того, щоб творити свій авторитет з генія поета, вона, незважаючи на існування поета, є своєрідним словом без автора; вона не має мовника, вона є тим, що “говориться”; вона, отже, не може обдурювати, оскільки це міг би зробити той, хто говорить. Проза має мовця, який говорить правдиво або ж так само обдурює чи помиляється; однак поезія не має автора, так само як і словник; вона схожа на міф, і та глибока рація, яка змушувала греків говорити, що поет розповідає за природою міфів,