Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Село не люди – 2. Добити свідка 📚 - Українською

Читати книгу - "Село не люди – 2. Добити свідка"

2 890
1
21.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Село не люди – 2. Добити свідка" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 25
Перейти на сторінку:
верзе, які в біса консерви можна виробляти у старій розбитій олійні?! І хіба то проблема, коли голова сільради Косюк – обома руками «за», бо Залусківський йому в кожну руку по тугенькому конверту поклав.

– Новий консервний завод стане запорукою фінансової незалежності громади! – кричав голова у народ.

Коли врешті надірвав голос, Іван повіз його вечеряти у цікавий генделик на об’їзній.

– Я тут бізнесплан прикинув, – рухав ідею до реалізації. – Аби вийти на самоокупність, краще за все консервований горошок виробляти. А для цього мені треба гектарів двісті горохом засіяти. Сто маю, мені би ще сотню…

– Щось викрутимо, – пообіцяв лідер громади.

Ближче до нового року його упевненість похитнулася.

– Іване, спробую вісімдесят гектарів тобі виділити. Бо якщо більше, депутати не пропустять.

Після нового року признався:

– Можу гарантувати лише шістдесят гектарів.

– Може, тебе вбити? – спитав Залусківський.

– Аргументів замало, аби виділити більше, – оборонявся голова. – У горошок не всі вірять.

Навесні, коли дерева вже відцвіли, а у Шанівці знайшли труп, остаточно засмутив Залусківського:

– Шанівські ДНК заяви про виділення земельних ділянок подали. Килимівці не відстають. Тамара Гордієнко для сина землю просить, бо він – воїн. З АТО. І що робити? Вибивають у мене землю з-під ніг, падли! А ще з Києва дзвінок був. Із Офісу Президента.

– І що кажуть?

– Наказали виділити сорок гектарів землі якомусь Капелану. За заслуги перед Україною.

– І що за Капелан?

– А капелан його знає. Я ж ці землі для тебе беріг, а тепер – що робити?

Залусківський насупився.

– Упевнений, що з Офісу Президента дзвонили?

– Не впевнений. А як перевірити?

– А капелан… його знає, – процідив Залусківський.

Хотів було повернутися до мисливського будиночка і напитися без компанії, та спрямував авто на Шанівку.

– Час розгрібати косяки! – бурмотів, бо підозрював: двійко будівельників на старій олійні замість фарбувати і фарбувати без передиху розтягнуть усе, що там ще лишилося.

«Сране життя! – думав. – Чому все в одну мить навалилося? Зараз треба бити в одну ціль – землю забирати, а із землі труп вилазить, сука! Не міг ще кілька років полежати! Дівка знову стає небезпекою! А мені що з тим усім – хоч розірвися!»

Часу не гаяв. Поки їхав до Шанівки, набрав Нечитайла.

– Як наші справи, Жоро?

– Що вас конкретно цікавить, Іване Миколайовичу? – почув зухвалий голос судді.

Здивувався:

– У тебе засідання? Говорити не можеш?

– Дякую. Ми завжди прислухаємося до слушних порад, – відповів Нечитайло-старший і відключив дзвінок.

– От козел! – роз’ярився Залусківський.

Негайно хотів знову набрати суддю і матюкати, аж поки той не кине слухавку, та побачив на під’їзді до Шанівки поліцейський «пріус» Нечитайла-молодшого.

Зупинив автівку, опустив скло, дивився на Петра, який курив біля «пріуса».

– Як там у батька справи? – спитав.

– Та як. Хотів було вже здриснути з лікарні, та раптом серце прихопило.

– Жора – дуже емоційний. Ти скажи йому! Хай серце не рве через те, що «лексус» тепер попсутий. Хай краще сам відновлюється.

– Ви тата не знаєте? Він же – трудоголік! Без роботи не може.

– Ти у нього вдався, Петре, – закинув вудку Залусківський. – Кажуть, сам трупа у Шанівці відкопав.

– Було таке.

– І що за труп?

– Не нашенський. З-під Києва. Гицель якийсь. Це у нього прізвище таке.

– Як же ти, Петре, його прізвище вирахував? – насторожився Залусківський.

– Не я! Криміналіст знайшов у кишені його штанів якийсь папірець напівзітлілий. Із прізвищем.

– Значить, розслідування буде?

Петро скривився, наче від зубного болю. Заперечливо хитнув головою.

– Колеги кажуть: а який сенс? Стільки років ніхто його не шукав, тіла ніхто не забрав, за рахунок держави вже поховали. Нікому не потрібна людина. Та й до моєї думки прислухалися.

– І яка твоя думка, офіцере? – Залусківський око примружив, уп’явся у Петра прискіпливим поглядом.

– Історію села у районному управлінні розповів, бо там багато нових людей. Місцевих особливостей не знають. Кажу, якщо тому Гицелю років десять тому башку проломили, то не у Шанівці, бо в селі тоді ніхто не жив. Виходить, хтось десь бомжару прибив, а до нас привіз і прикопав. Висяк стовідсотковий.

– Схоже на те, – мовив Залусківський, додав: – Ти шанівцям оце все розкажи, бо ж, певно, хвилюються, розпитують.

– Хіба їм до трупа? Вже й забули! Всі тільки про землю говорять. Скоро ж сільрада земельні питання розглядатиме. Ми теж заяви подали. А чого? Хай буде собі! Так же?

– Так, Петю, – відказав Іван.

Не бажав обговорювати із суддівським сином земельні питання, хоча й відмітив про себе із здивуванням: Нечитайли теж мріють клаптик собі відірвати?.. «Жорка процесом керує? Конкуренцію мені скласти вирішив? Сука! Значить, із трупом і не збирався допомагати. І поводиться, як останній козел, – розмірковував. – А чому? Невже щось проти мене задумав?..»

– А чого посеред поля біля Шанівки стоїш? – перевів розмову.

– «Пріус» зламався. У Килимівку подзвонив, викликав евакуатора.

– А в Шанівку чого їхав?

– Так теє… Дружина попросила підвезти. Та й згідно із законом маю зафіксувати факт смерті.

Залусківський вухам не повірив.

– Ще один труп у Шанівці?

Петро кивнув.

– Тітка Раїса померла.



– Ну, померла! І що? Ти якого біса туди пхаєшся?! – обурено вигукувала Стасьчина мати, намагалася заступити дорогу доньці на мопеді. – Ти дивись, яка подія! Раїса відмучилася врешті, хвала Богові, а на селі з того цілу сенсацію зробили.

– Та як ти не розумієш, мамо! Я знаю, що роблю! Мені там дуже тре бути! – Стасьці хотілося додати: бо він там…

– Бо він там?! У Шанівці? – мати глянула доні у вічі.

– Хто? Мамо, досить уже! – зашарілася.

Події останніх днів перетворили кров на гарячу ріку – вирувала-палала, аж дихати важко. І хотіла би доня признатися мамі – слів би не знайшла.

Що казати? Чекала його з мопедом біля гаража. Він вийшов. Побачив її. І мопед.

– Нормальний апарат, – сказав. Сів на мопед і поїхав. А вона стояла і гарячково шукала слова, якими би могла затримати його після того, як повернеться.

Він зробив коло навколо гаража. Загальмував біля Стаськи.

– Сідай, Анастасіє, – сказав. – Покатаю.

Матінко… Йшла до мопеда, рухала руками-ногами, однаково не вірила, що це не сон. Усміхалася зухвало, аби виглядати старшою, обізнанішою: та для неї з хлопцем кататися – звичайна річ! Опустилася на сидіння позаду Тараса, обійняла його за тулуб, притулилася щокою до його спини і ледь не втратила свідомість від хвилювання. Що далі було – не пам’ятала! Не могла відновити у пам’яті, хоч силкувалася, бо лиш одне…

«Люблю героя! – било у скроні, коли мчали Килимівкою, потім зупинилися біля гаража, вона легко зіскочила з мопеда, спостерігала за хлопцем спантеличено, а в голові колотилося лиш одне: – Люблю героя…»

Він повторив: нормальний апарат. Пішов геть. Стаська дивилася услід, аж поки не повернув за ріг. Осідлала мопед, помчала до школи. На перерві відізвала Уляну вбік.

– Улю, терміново потрібний

1 ... 18 19 20 ... 25
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди – 2. Добити свідка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (1) до книги "Село не люди – 2. Добити свідка"
Гість Світлана
Гість Світлана 26 лютого 2024 18:05

Люблю кники Люко Дашвар. Цікаво, неординарно, уураїнською мовою.