Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

222
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 97
Перейти на сторінку:
Оря­дин! - І знов сміяла­ся, мов та пус­тот­ли­ва ди­ти­на.

- Моя! І як то див­но, див­но, що ми досі не зна­ли­ся!


- А те­пер на­раз так доб­ре пізна­ли­ся! О Оря­дин, я аж те­пер відчу­ваю, яке жит­тя пре­гар­не!


- А я, - що лю­бов та­ка мо­гу­ча си­ла!


- Ми як­раз шість разів ба­чи­ли­ся, а нині… по­ду­май ли­ше! - І ве­се­лий, май­же свавільний усміх зав­мер на моїх ус­тах, сло­ва ур­ва­ли­ся… На по­розі на­шої кімна­ти по­яви­ли­ся дві статі: Ле­на з ще од­ною да­мою. Обидві підхо­ди­ли до нас. Ста­ра да­ма приж­му­ри­ла очі, ніби не розпізна­ва­ла ме­не доб­ре, а опісля звер­ну­ли­ся її очі на йо­го. Ле­на нес­ла го­ло­ву на тітчин лад.


- Де моя ман­тилька? - клик­ну­ла гру­бо. - Дай її тут і хо­ди до­до­му! Ма­ма кли­че, але за­раз, бо на нас че­кає повіз па­на М.!


Зі мною враз підняв­ся й Оря­дин, і я гля­ну­ла на йо­го. На йо­го ус­тах гра­ла ли­ха усмішка, а очі йо­го спи­ни­ли­ся во­ро­жо на розігрітім лиці моєї ку­зин­ки.


- Таки за­раз му­сить іти пан­на Вер­ко­вичівна? - спи­тав з не­таєним насміхом.


- Повіз че­кає!


- Ага, повіз!


Мов підтя­та од­ним за­ма­хом, мов зів'яла, звер­ну­лась я до нього. Завт­ра, т. є. за кілька го­дин, від'їде він! Моє щас­тя скінчи­ло­ся! Мовч­ки по­да­ла я йо­му ру­ку, а він стис­нув її так са­мо мовч­ки. В нього горіли очі, а я чу­ла, як зі мною за­хо­ди­ла зміна. Справді, моє щас­тя скінчи­ло­ся! Опісля розс­та­ли­ся ми. Як уві сні, ог­ля­ну­лась я ще раз за ним. Він сто­яв на тім самім місці, не звер­та­ючи з ме­не очей… О, то­го пог­ля­ду я ніко­ли не за­бу­ду! Ша­ле­на роз­пу­ка пірва­ла ме­не, а з гру­дей вир­вав­ся зойк. Чо­му я не ма­ла при нім ос­та­ти­ся? Чо­му? Я ж йо­го лю­би­ла, лю­би­ла, лю­би­ла! Я - йо­го царівна!…





III



Від'їхав. Для ме­не все зав­мер­ло. Ход­жу, блуд­жу, на­га­дую собі… йо­го не­ма! Ні в чім не­ма! Ніде не­ма! Хви­ля­ми шалію, і товк­ла би го­ло­вою об стіну. До послідньої сльози ри­да­ла би за ним! Ні, кри­ва­ви­ми слізьми ри­да­ла би за ним!


Понурі ма­си мряк тяг­нуться над го­ра­ми, вітер гу­де ли­ховісно. Сме­ре­ки на го­рах хи­ляться, пот­ря­су­вані ним, мов у ша­ленім бо­лю. Я тут, у до­лині, сид­жу са­ма і прис­лу­ха­юся вих­рові своєї душі…


Дика, нев­го­мон­на ту­га роз­ри­ває моє сер­це. Моє щас­тя скінчи­ло­ся…


- Ти виг­ля­даєш, На­тал­ко, - ка­же тітка, - так, як­би їла са­му крей­ду, а твої очі див­ляться так, як­би пе­ред ни­ми ста­ва­ли щох­вилі інші ма­ри!


Лена усміхну­ла­ся двоз­нач­не.


- Може, й ста­ють ма­ри, ма­моч­ко; ад­же послідній кон­церт вик­ли­кав їх! - І її ус­та вик­ри­ви­ли­ся насмішли­во. Тітка підня­ла очі вго­ру і, зітхнув­ши, ска­за­ла гірко:


- Пошануй ме­не, моя ди­ти­но! По­ша­нуй, не зга­дуй тих Слав­них лю­дей, бо мені й без них гірко!


- Знаєш, ма­моч­ко, що він та­ки не всту­пив на те­ологію?


Я сиділа мовч­ки над шит­вом.


- Так ку­ди заб­рав­ся?


- До В., ма­моч­ко! Хо­че та­ки пра­ва кінчи­ти чи якісь іспи­ти зда­ва­ти. Бог йо­го знає! Хо­че та­ки в ад­во­ка­ти йти. Так оповіда­ла Зо­ня, ма­моч­ко, бо ме­не то­то нічо­го не об­хо­дить, так як і він не об­хо­дить ме­не нічо­го. За­ким то він чо­го діб'ється! А ще тим більше, що має ли­ше з лекцій удер­жу­ва­ти­ся. Пе­ред своїм від'їздом сва­рив­ся страш­но з Маєвським. Ка­зав йо­му, що він лих­вар і що не со­ро­миться сирітськи­ми грішми до­бу­ва­ти знов чу­же доб­ро! Але що він, Оря­дин, бу­де па­ном йо­му на злість, всім своїм во­ро­гам на злість! Та­ке там бу­ло, ма­моч­ко. Він від'їхав то­му так нес­подіва­но ско­ро, бо йо­му прис­лав який­сь то­ва­риш йо­го, який­сь син ба­га­то­го шлях­ти­ча, гроші, і він до нього поїхав! Бог знає, ма­моч­ко, як він бу­де кру­ти­ти або вже й кру­тить, ме­не то нічо­го не об­хо­дить. Зо­ня та­ка ра­да, що він від'їхав! Ка­же: че­рез нього до­ма ли­ше сце­ни. І все че­рез гроші! Врешті, якось жи­ли би, ка­за­ла, але че­рез гроші… Те­пер їм усім мов камінь із сер­ця спав.


При її послідніх сло­вах я ти­хо засміяла­ся.


- Чого ти смієшся? - спи­та­ла тітка.


- Що їм камінь із сер­ця спав. Він упо­ми­нав­ся за спад­щи­ну по своїм дідові, за гроші, ви­по­зи­чені Маєвським, і че­рез те став­ся ка­ме­нем…


- Це він тобі пев­но оповідав, ко­ли ви сиділи в по­етич­но ук­ра­шенім куті, а я ма­ло що з со­ро­му в зем­лю не за­па­ла­ся, що крев­няч­ка мо­го му­жа вдається в роз­мо­ву з соціалістом! - І її зимні очі спи­ни­ли­ся про­ник­ли­ве на мені.


- Оповідав мені! - відповіла я, зво­ру­ше­на вже.


- Ха-ха-ха! Слав­но! Не го­во­рив тобі та­кож, що те­бе лю­бить? - Тут Ле­на засміяла­ся вго­лос.


- Ви не годні мені вже бо­лю зав­да­ва­ти, тіточ­ко, ні! - Це про­мо­ви­ла я цілком спокійно, але за­ра­зом пе­ре­ля­ка­на своїм зміне­ним го­ло­сом.


- Чому ти так побіліла, ко­ли не­вин­на?


- Чому? Ма­буть, то­му, що я сла­ба, що без­нас­тан­на бо­ротьба з ва­ми ни­щить мої си­ли. Ви, пев­но, не га­да­ли ніко­ли над тим, що стру­на, на­тяг­не­на над міру, ври­вається.


Вона усміхну­ла­ся хо­лод­но.


- Отже, сла­ба! Див­но ли­ше, що ви­рос­ла в тій «без­нас­танній бо­ротьбі», мов то­по­ля. Але ти, пев­но, о нер­вах ду­ма­ла?


- О нер­вах!


- Ну, ви­диш, я зро­зуміла те­бе за­раз. Біда ли­ше, що як­раз я в ніякі нер­ви не вірю. То­му не вірю, що діжда­ла­ся вже май­же п'ятде­сятьох років, а не ма­ла на­го­ди пізна­ти їх впли­ву. В те­бе суть нер­ви, а, я, був­ши в твоїм віку, ма­ла замість нервів со­ром­ливість. Ро­зумієш ме­не? Со­ром­ливість! З соціаліста­ми я не вда­ва­ла­ся, а пи­са­ти та­кож не бра­ла­ся. Я бра­ла­ся за гол­ку, за ва­рен­ня, за пря­тан­ня, [47] за мо­лит­ве­ни­ки - за то­то бра­лась я, але за ніякі пи­тан­ня та ідеї… Ха-ха-ха! Не­хай ме­не пи­та­ли би, я вже зна­ла би що відповісти. Ну, в те­бе во­но інак­ше. Пог­ля­ди вже інші - то­му, ма­буть, твоя кров вин­на. Ти вда­ла­ся в твою матір, а, во­на по­хо­ди­ла з військо­вих. Які військові лю­ди - то ми знаємо. Чи це бу­ло, напр., в по­ряд­ку, що во­на бу­ла з твоїм батьком п'ять років за­ру­че­на? Що за­ру­чи­ла­ся ще з гімна­зис­том? Я те все знаю і для то­го три­маю те­бе в ру­ках; для то­го ста­ра­юся не­ус­тан­но зло­ми­ти й нап­ра­ви­ти твою на­ту­ру, бо я знаю, що то зна­чить лег­ка кров. Звідки бра­лась би у те­бе зух­валість го­во­ри­ти з муж­чи­ною, ко­ли це я вва­жа­ла невідповідним? Звідки бе­реться в те­бе ко­ке­терія? Я її те­бе не вчи­ла! Я те­бе не вчи­ла, са­ме тоді спус­ка­ти очі, ко­ли муж­чи­на при тобі, що­би він по­див­ляв «довгі» вії!… Це врод­же­на ко­ке­терія. Яб­лу­ко не відко­титься ніко­ли да­ле­ко від яб­луньки. Ти донька твоєї

1 ... 18 19 20 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"