Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 97
Перейти на сторінку:
пре­гар­ної матінки, кот­ра ба­ви­ла­ся в арис­ток­рат­ку і за­ве­ла ве­ли­ку бу­чу, що її брат же­ниться з донькою чес­но­го куп­ця, і кот­ра опісля са­ма вий­шла за по­па! Тям­лю, що по тих її сло­вах я спи­ни­ла­ся біля неї.

- Обиджайте ме­не, зне­ва­жай­те, як хо­че­те, - про­мо­ви­ла я дри­жа­чи­ми ус­та­ми, - ко­ли це дає вам якесь вдо­во­лен­ня і має бу­ти помс­тою за мою матір, але її са­му ос­тав­те в спо­кою! Не вам го­диться зга­ду­ва­ти мені о ній, не вам, що ви, ма­буть, так са­мо не­на­виділи її, як і ме­не. Я знаю це з уст моєї ба­буні!


Її очі заіскри­ли­ся, і во­на зміря­ла ме­не зне­важ­ли­вим пог­ля­дом.


- Але не тобі го­диться да­ва­ти на­уку мені, що з моєї лас­ки жи­веш, те собі за­пам'ятай! А що­до ба­буні, то її сло­ва­ми не зіб'єш ме­не з тол­ку. Я ліпше зна­ла обох, як ти. Од­ної ти не зна­ла зовсім, а дру­га роз­вез­ла те­бе і впо­юва­ла вже з ди­тинст­ва панські за­ба­ги. Тим-то і не мог­ли ми ніко­ли по­го­ди­ти­ся. А що я влас­ти­во хотіла ска­за­ти, то бу­ло це, що не­хай би мені офіцер ста­нув пе­ред очі, не­хай би мені на мою ди­ти­ну відва­жив­ся пог­ля­ну­ти, то ж то по­чув би своє! А ко­ли тобі хо­четься вий­ти за ша­бельку або за соціаліста, то - про ме­не! Я свої ру­ки об­мию і не бу­ду ніяко­му скан­да­лові вин­на! Моє сумління чис­те, я до­сить нав­ча­ла і го­во­ри­ла!


Я хотіла щось відповісти, але са­ме в цій хвилі ство­ри­ла ма­ла Ка­тя двері і, звер­та­ючи го­лов­ку в тітчин спосіб до ме­не, зак­ли­ка­ла:


- Ходи, На­тал­ко, по­ка­жи мені, як за­да­чу ро­би­ти! Не знаю, як її пи­са­ти, ту дур­ну за­да­чу!


- Зажди хви­ли­ну, прий­ду пізніше!


- Ждати? Я не хо­чу жда­ти. Я му­шу те­пер на­пи­са­ти за­да­чу, пізніше хо­чу ба­ви­ти­ся та й вже. Хо­ди! - во­на туп­ну­ла не­тер­пе­ли­во-роз­ве­зе­но но­гою.


- Катя! Ко­ли ко­го о що-не­будь про­ситься, то чи­ниться це в спосіб чем­ний! - упімну­ла я.


Дівча ди­ви­ло­ся мені че­рез хви­ли­ну серй­оз­но в очі. Опісля глип­ну­ло ско­ро на матір і, за­ко­пи­лив­ши спідню губ­ку, ска­за­ло:


- Ти не смієш мені роз­ка­зу­ва­ти, ро­зумієш?…



***


Мені ос­та­ли­ся ли­ше книж­ки по йо­го від'їзді. Чи­таю ду­же ба­га­то. Хо­чу ста­ну­ти ду­хо­во на рівнім сте­пені з ним: хо­чу, щоб не хи­лив­ся до ме­не. З ним враз хо­чу здійма­ти­ся по­че­рез усі пе­ре­по­ни, усі тру­ди, по­че­рез увесь бруд жит­тя, хо­чу летіти, дібра­ти­ся до щас­тя, до «по­луд­ня»…


Передумую цілу йо­го істо­ту, по­чав­ши від по­оди­но­ких пог­лядів йо­го, аж до йо­го ха­рак­те­ру, до йо­го на­ту­ри. Раз ска­зав він:


«Мені за­ки­ду­ють, що я не постійний; це мо­же бу­ти, але в двох ре­чах я кон­сек­вент­ний, [48] а то - в не­на­висті до во­рогів мо­го на­ро­ду, і в не­на­висті до тих, котрі ме­не вра­зять свідо­мо. Гай, гай, який я тоді кон­сек­вент­ний! Ви не повіри­ли б».


А в лю­бові чи бу­де вірний? О, він бу­де вірний, ад­же він упоюється сам лю­бов'ю! Ні, я ос­та­ну­ся вже на ціле жит­тя царівна йо­го, пре­гар­на ру­сал­ка йо­го! Я це відчу­ваю. Він же діб'ється до ме­ти, лю­бов до ме­не бу­де йо­му до­да­ва­ти си­ли. О, так! Ад­же во­на та си­ла, що тво­рить. Чи не так? Лю­бов усе пе­ре­мо­же. Я ли­ше жу­рю­ся, як він бу­де жи­ти, з чо­го жи­ти?… Він не­на­ви­дить тітку, але він не знає, як я не­на­вид­жу то­го, що зветься йо­му дядьком. Це прав­да, що він лих­вар, по­га­ний, ску­пий чо­ловік; про те на­тяк­ну­ла мені пан­на Марія са­ма в одній гіркій хви­лині. На жа­дан­ня Оря­ди­на, щоб ви­дав йо­му хоч де­що з йо­го ма­ленько­го капіта­лу, відповів він, що капітал той ле­жить «в домі», в котрім і він, Оря­дин, пе­ре­сид­жує. Не­хай по­зи­чає на дім, у ко­го хо­че, він не має нічо­го про­ти то­го. Так, а дім за­пи­са­ний на Зо­ню, за кот­ру од­ну дав би собі і го­ло­ву стя­ти. Та­кий він!


Але я вірю в Оря­ди­на, в йо­го здатність, в йо­го во­лю, і то­му ус­по­ко­ю­юся. Мо­ли­лась я рідко досі, але за йо­го бу­ду мо­ли­ти­ся. На горі, в тихій гли­бині лісу бу­ду мо­ли­ти­ся. «Над си­ро­тою бог з ка­ли­тою», - так ба­бу­ня ка­за­ла!



***


(Дев'ять місяців пізніше).


Гу! Як ме­не пе­ре­ня­ло хо­ло­дом! Гріюся і не мо­жу розігріти­ся… Ха-ха-ха! І чи я все доб­ре за­чу­ла, доб­ре зро­зуміла? Все? Бо­же мій, бо­же! - і аж нині дізна­лась я о тім всім!…


Перед п'ятьма міся­ця­ми пи­сав Оря­дин до Маєвсько­го, щоб йо­му прис­лав йо­го гроші. Бла­гав на чім світ стоїть. Пи­сав, що мліє з го­ло­ду, що лекцій, на котрі чис­лив із певністю, не мо­же діста­ти, а то­ва­риші, що спо­ма­га­ли йо­го до­те­пер, бідні, і він не мо­же прий­ма­ти від них нічо­го, да­виться їх да­ни­на­ми. І мно­го, мно­го та­ко­го! А Маєвський відпи­сав йо­му на те, що ко­ли мед­ве­деві діється доб­ре, то не­хай не йде на лід гу­ля­ти. Що він йо­му ніко­ли хліба не жа­лу­вав, две­рей пе­ред ним не за­чи­ню­вав. Що був йо­му завсігди щи­рим до­рад­ни­ком і зас­ту­пав ра­до місце батька; що ос­та­неться та­ким і на бу­ду­че. Од­нак виб­ра­ний Оря­ди­ном завід не для йо­го... Не для бідно­го си­ро­ти, кот­ро­му батько ос­та­вив ли­ше скрип­ку, а ма­ти зо­ло­ту об­руч­ку. Що дідом ос­тав­ле­ний гріш має бу­ти на ви­па­док хо­ро­би або іншо­го не­щас­тя. Дід йо­го ба­жав собі та­кож, щоб він всту­пив на те­ологію, в їх ро­дині бу­ли з ро­ду в рід самі свя­ще­ни­ки. Він, та­кий си­ро­та, по­ви­нен при­дер­жу­ва­ти­ся тра­диції і зви­чаїв ро­дин­них і, яко син се­ля­ни­на, звер­та­ти­ся до на­ро­ду й жи­ти з ним. Не­хай то­му не фан­та­зує про бог зна що, а вер­тає хут­ко до­до­му та й всту­пає на те­ологію, бо час ухо­дить і не вер­тається. Це він пи­ше йо­му зі щи­ро­го батьківсько­го сер­ця і яко ста­рий досвідче­ний чо­ловік, кот­рий вміє з жит­тям чис­ли­тись, хоч був та­кож ко­лись сам мо­ло­дим, га­ря­чим мо­лод­цем…


П'ять місяців пізніше, зна­чить те­пер, пи­сав знов.


Сивіє, ка­же, з гри­зо­ти та впосліднє про­сить о свої гроші. Йо­му ве­деться прос­то, як «со­баці». «Не пішле­те мені моїх влас­них гро­шей, пи­ше, то удам­ся до су­ду! Сха­меніться, ко­ли не хо­че­те ма­ти людської душі на сумлінні. Не пхай­те ме­не в по­гань і не за­бу­вай­те, що вик­ли­кає нуж­да в людськім серці!»


А він, Маєвський?


- Отже, су­дові хо­че відда­ти ме­не мій «син», - ка­зав. - І діждав­ся я з бідної, на сміх по­ли­ше­ної си­ро­ти­ни на старі літа підпо­ри! - І розсміявся гірко. - Га! Не­хай віддає; це вже наслідки нинішньої мод­ної філо­софії; і я по­ко­рюсь їй. Я ли­ше спи­та­юся: чи має він свідків на це, як мені дід йо­го пе­ре­дав

1 ... 19 20 21 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"