Читати книгу - "Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло"

Розмова, втративши недавню напруженість, крутилась навколо подій останніх днів.

— Ми всі за головнокомандувача, а ось козаки мнуться,— нерішуче сказав Долгов.

, — Як це "мнуться"?—'Спитав Листницький.

— А так. Мнуться—і край... їм, собачим дітям, додому, до бабів охота... Життя не тепле остогидло...

— Наша справа—повести за собою козаків!—ударив кулаком по столі сотник Чорнокутов.—Повести! На те ми й носимо офіцерські наплічники!

— Козакам треба терпляче роз'яснювати з ким їм по дорозі.

Листницький постукав ложечкою об шклянку, скупчивши увагу офіцерів, роздільно сказав:

— Прошу запам'ятати, панове, що наша робота тепер повинна зводитися, саме як сказав Атарщиков, до роз'яснювання козакам справжнього становища. Козака треба вирвати з:під упливу комітетів. Тут потрібне ламання характерів, при-' міром таке ж, коли не більше, яке більшості з нас довелось пережити після лютневого перевороту. Раніш,—припустімо, шіснадцятого року,—я міг побити козака, ризикуючи тим, що під час бою він мені пустить у потилицю кулю, а після ЛЮТОГО' довелося знишкнути, бо коли б я вдарив якогось дурня,—мене б убили тут же, в шанцях, не чекаючи слушної хвилини. Тепер зовсім інша справа. Ми повинні—Листницький підкреслив це слово,—зріднитися з козаком. Від цього залежить усе. Ви знаєте, що робиться зараз у 1-му і 4-му полках?

— Кошмар!

— Іменно—кошмар!—вів далі Листницький.:—Офіцери відгороджувалися від козаків колишнім муром і наслідком цього козаки всі, як один, підпали під уплив більшовиків і сами на 90 відсотків зробилися більшовиками. Адже ясно, що грізні події неминучі... Дні 3-го і 5-го липня—тільки сувора пересторога всім недбахам... Або нам за Корнілова доведеться битися з військом революційної демократії, або більшовики, набувши сили і поширивши свій уплив, хитнуть ще одною революцією. У них передишка, концентрація сил, а в нас— розхлябаність... Та хіба ж можна так?.. От за майбутнього перетрусу й придасться надійний козак...

— Ми без козаків, звичайно, нуль без палички, — зідхнув Долгов.

— Справедливо Лиєтницький!

— Ще й як!

— Росія одною ногою в могилі ...

— Ти думаєш, ми цього не розуміємо? Розуміємо, та часом не сила нам щось ізробити. "Наказ № 1" та "Окопна правда" сіють своє насіння.

—. А ми милуємося на прорість замість витоптати її та випалити геть чисто—гукнув Атарщиков.

— Ні, не милуємося,—ми безсилі!

— Брешете, хорунжий! Ми просто недбалі!

— Неправда!

— Доведіть.

— Тихше, панове!

— "Правду" розгромили... Керенрький мудрий по шкоді...

— Що це... базар, чи що? Не можна ж так!

Безладні вигуки помалу затихли. Командир одної сотні, що з надзвичайною цікавістю прислухався до слів Листниць-кого, попросив уваги.

—> Я пропоную дати можливість осавулові Листницькому закінчити.

— Просимо!

Листницький, потираючи кулаками гострі ріжки коліні,, продовжував:

— Я кажу, що тоді, тобто в майбутніх боях, за громадянської війни,—я тільки тепер зрозумів, що вона неминуча,, і потрібний буде вірний козак. Треба битися і відвоювати його у комітетів, що тяжать до більшовиків. В цьому пильна потреба! Бо, в разі нових зворушень, козаки 1-го і 4-го полків перестріляють своїх офіцерів.

— Ясно! ,

— Не панькатимуться!

— ...і на їх досвіді,—‘Дуже гіркому, до речі, — повинні ми навчатися. Козаків 1-го і 4-го полків, — а втім, які вони тепер козаки?—в майбутньому доведеться вішати через одного, а то й просто звалити всіх... Бур'ян з поля геть! Так утримаймо ж своїх козаків від помилок, які їм доведеться потім покутувати.

Після Листницького взяв слово той самий командир сотні, що слухав його з такою виключною увагою. Старий кадровий офіцер, що служив у полку 9 років, дістав за війну чотири рани, він говорив про те, що раніш важко було служити. Козацькі офіцери були на задвірках, держали їх у чорному тілі, промування службове було незначне, і для переважної частини офіцерських кадрів ранг військового старшини був до життя; цим, за його словами, і пояснювалася інертність козацьких верхівок у момент скинення самодержавства. Та, не вважаючи на це, казав він, що треба всіма засобами підтримувати Корнілова, міцніше зв'язавшися з ним через раду спілки козацького війська і Головний комітет офіцерської спілки.

— Хай Корнілов буде диктатор, — для козацьких військ це порятунок. За нього ми, може, навіть краще житимемо, ніж за царя.

Було вже далеко за північ. Над містом проста, біляста, в розкуйовджених патлах хмар стояла ніч. 3 . вікна видно було чавунно-темний шпиль адміральської вежі і жовтий вододільний розлив вогнів.

Офіцери проговорили аж до світанку. Ухвалено було тричі на тиждень провадити з козаками бесіди на політичні теми, чотовим офіцерам було поставлено за обов'язок щоденно займатися з чотами гімнастикою й читанням, щоб заповнити вільний час і вирвати уми козаків з розкладницької атмосфери політики. Перед уходом співали "Сколихнувся, схвилювався православний тихий Дін", допивали десятий самовар, під дзвін шклянок жартівливі виголошували тости. Вже зовсім наостанці Атарщиков, пошептавшись з Долговим, крикнув:

— Тепер, на десерт, почастуємо ми вас старовинною козацькою. Ану, тихше! Та вікно відчинити, а то надто напалено.

Два голоси—обвітряний, ламкий бас Долгова і м'який, надзвичайно приємний тенор Атарщикова — спочатку стикалися, плуталися, в кожного був свій темп пісні, та під кінець голоси буйно сплелися, звучали переможно гарно:

Та і гордий наш Дін, тихий Дін, наш батенько.

Бусурменові він не кланявся, у Москви, як жити, не питався.

* А з Туреччиною-ох, та по потилиці шаблею гострою вік вітався

він...

А з року в рік степ донський, наш край

За пречистую матір богородицю та за віру свою православную,

Та за вільний Дін, що хвилею шумить, на бій кликав з ворогами...

Атарщиков, схристивши на колінях пальці, на високих тонах вів пісню, за весь час не збився, дарма, що варіюючи, він далеко залишав за собою напористий бас Долгова; з вигляду був надзвичайно суворий і тільки під кінець Лист-ницький помітив, як через брунатний горбок родинки на оці, збігла в нього холодно блиснувши, сльозинка.

Після того як офіцери чужих сотень розійшлись, а хто залишився, полягали спати. Атарщиков підсів на ліжко Листницького, смикаючи блакитні рилинялі шлейки на опуклому заслоні грудей, зашепотів:

— Ти розумієш, Євгене... Я до чортиків люблю Дін, увесь цей старий, що віками складався лад козацького життя, люблю козаків своїх, козачок, — все люблю! Від запаху степового полиню мені хочеться плакати... І ось ще, коли цвіте соняшник і над Доном пахне змоченим дощем виноградниками, — так глибоко й боляче люблю... ти розумієш... А ось тепер думаю: чи не обдурюємо ми оцих са мих козаків? Чи на ту стежку хочемо ми їх звернути?..

— Про що ти? — насторожено спитав Листницький.

З-під коміра білої сорочки Атарщикова наївно, юнацьки-

зворушливо смагліла шия.. Над брунатною родинкою важко висів синій ободок повіки, в профілі обличчя видно було зволожене світло одного, напівзаплющеного ока.

— Я думаю: чи потрібне козакам це?

— А що ж, у такому разі, їм треба?

— Не знаю... Але чому вони таки стихійно відходять від нас. Революція немов розділила нас на вівці та козлища, наші інтереси мов би розбігаються.

— Чи бачиш, — обережно почав Листницький: — тут позначається різниця в сприйманні подій. За нами більше культури, ми можемо критично оцінювати той чи інший факт, а в них усе примітивніше, простіше. Більшовики втокмачують їм у голови, що треба війну кінчати — певніше перетворювати її на громадянську. Вони нацьковують козаків на нас, а що козаки стомилися, більше в них тваринного, немає тієї моральної, міцної свідомости обов'язку і відповідальности перед батьківщиною, які є в нас, то цілком зрозуміло, — це знаходить сприятливий ґрунт. Бо що для них батьківщина? Розуміння, в кожному разі, абстрактне: "Землі Війська Донського від фронту далеко, і німець туди не дійде",—так міркують вони. В цьому й усе лихо. Треба правильно розтлумачити їм, які наслідки тягне за собою перетворення цієї війни на війну громадянську.

Листницький говорив, підсвідомо почуваючи, що слова його не сягають мети і що Атарщиков зараз замкне перед ним стулки своєї душевної скойки.

Так і сталося: Атарщиков щось промурмотів незрозуміле, довго ще сидів мовчки і Листницький, хоч і намагався, та не міг вгадати, в яких потемках, бродить зараз думкою принишклий товариш.

"Треба б дати йому висловитися до кінця..." з жалем подумав він,

Атарщиков на добраніч давши, так і пішов, не сказавши більше ні слова. На хвилину потягнувся був до щирої розмови, підняв край тієї чорної завіси невідомого, якою кожен укривається від інших, і знову опустив її.

Нерозгаданість чужого, таємного досадно хвилювала Листницького. Він покурив, полежав трохи, напруджено дивлячись у сіру ватяну темряву, і несподівано згадав Оксану, дні відпустки, до краю нею заповнені. Заснув примирений думками і випадковими, уривчастими спогадами про жінок, чиї шляхи перехриЩуВалися колись з його шляхами.

XII

В сотні Листницькоґо був козак Буканівської станиці Ла-гутін Іван. На перших виборах він пройшов у члени полкового військово-революційного комітету, до приходу полку в Петроград нічим особливим себе не виявляв, але останніми днями липня чотовий офіцер повідомив Листйицького, що Лагутін буває у військовій' секції петроградської ради робітничих і салдатських депутатів, зв'язаний, певне, з радою, бо помічалося, що він часто бесідує з козаками своєї чоти і впливає на них неґатйбно. В сотні двічі були випадки відмови від призначення на варту та до роз'їздів. Чотовий офіцер приписував ці випадки впливові на козаків Лагутіна.

Листницький вирішив, що йому треба якнебудь ближче пізнати Лагутіна, промацати його. Викликати козака на од-верту розмову було нерозумно й необережно, тому Листницький поклав вичікувати. Нагода трапилася невдовзі. В кінці липня третя чота за нарядом мусіла вночі охороняти вулиці, сумежні з Путилівським заводом.

— 'Я поїду з козаками, — попередив чотового офіцера Листницький. — Перекажіть, щоб мені засідлали вороного.

Листницький мав двоє коней, — "на всякий випадок", як казав він. Одягнувшись за допомогою вістівця, він зійшов у двір. Чота була на конях. В імлистій, гаптованій вогнями темряві проїхали кілька вулиць.