Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

Ледве помітна кисть лежала, як і раніше, на корінні лаврових заростей. Нічого не змінилось, і це з бозна-якої причини втішило Байрінґа. Він не зразу відірвав погляд від трупа. Те, чого ми не хочемо бачити, дивовижно зачаровує та вабить, деколи й непоборно. Про жінку, яка затуляє долонями очі й водночас підглядає в шпарини між пальцями, можна було б сказати, що з нею не зовсім справедливо обійшовся здоровий глузд.

Зненацька відчувши біль у правій кисті, лейтенант глянув на неї. Виявилося, він так сильно стиснув руків’я шпаги, що увередив долоню. Та ще й прибрав напруженої пози – схилився й підібрався, наче гладіатор, готовий скочити й учепитися у горло супротивника. Він важко дихав, стиснувши зуби, однак швидко отямився. М’язи розслабилися, легені глибоко вдихнули повітря, мозок гостро усвідомив комічність і безглуздя цієї ситуації. Байрінґ мимоволі засміявся. Господи! Що це за звуки? Що за шаленець зайшовся таким бісівським кихканням – карикатурою на веселощі? Не впізнавши свого сміху, лейтенант зірвався на ноги й розглянувся на всі боки.

Годі було далі приховувати перед собою кричущий доказ власного боягузтва. Злякався, це ж очевидно! Байрінґ кинувся б звідси світ за очі, та ноги не слухалися його. Підломилися – і він знову сів на колоду, тремтячи, немов у пропасниці. Обличчя змокріло, все тіло вкрилося холодним потом, несила навіть крикнути. Виразно почувши за плечима скрадливий поступ, ніби якогось звіра, молодик не смів озирнутися. Невже бездушні живі істоти поєднали силу з бездушним мертвим тілом? Та чи справді це звір підкрадається? Якби ж то змога подивитися! Тут хоч як напружуй волю, а не можеш відвести очей від небіжчикового обличчя.

Повторю: лейтенант Байрінґ був хоробрий і розсудливий. Але що вдієш!? Чи до снаги людині одинцем протистояти жахливій змові нічного мороку, самотності, безгоміння та смерті, тоді як незчисленні привиди предків натуркують у вухо малодушні застороги, заводять тоскних похоронних пісень, повнять ними серце й висотують мужність із крові? Надто вже нерівні сили. Хоробрість не витримує таких жорстоких випробувань.

Лейтенант дійшов твердої певності: мертве тіло ворушиться. Тепер воно лежить ближче до краю світляної плями – в цьому годі сумніватися. Воно рухає руками – диви-но, обидві вже в тіні! У Байрінґове обличчя вдарив подмух холодного вітру, над головою гойднулося й застогнало гілля. Виразно окреслена тінь пройшлася по небіжчиковому лиці, на якусь мить віддала його світлу, а тоді знову насунула, втративши виразність. Страхітлива проява очевидно рухалася!

Цієї миті від лінії дозору долинув постріл. Одинокішого, гучнішого й водночас дальшого, як він, ніколи не чуло вухо людини. Цей звук розітнув тишу, вбив самоту, розвіяв чари, розігнав сонм остерігаючих середньоазійських духів і вивільнив мужність сучасного офіцера. З криком великого хижого птаха Байрінґ кинувся вперед, палко прагнучи бою.

На передових позиціях гучали часті постріли, невлад звучали бойові вигуки й тупотіли копита. У тилу, в пробудженому таборі, сурмили горни й гуркотіли барабани. Навмання відстрілюючись, федеральні дозорці відступали широким фронтом – пробиралися крізь хащі. Частина дозорців, що відходила однією з доріг і відстала, поспішно збочила в густі кущі – згідно з наказом. Повз цю групу прогалопувало-прогриміло півсотні вершників-південців. Завзято вимахуючи шаблями та відчайдушно палячи з пістолетів, вони промайнули повз місце, де сидів Байрінґ, і зникли за поворотом дороги. Ані на мить не припиняли кричати та стріляти. Невдовзі лунко озвалися мушкети, одна за одною забухали гармати. В наступі кавалеристи натрапили на резервний сторожовий загін північан і в замішанні повернули назад. То там, то тут видніли спорожнілі сідла, мчали підстрелені коні, знавісніло пирхаючи від болю. Усе добігло кінця – закінчилася «сутичка на сторожовій заставі».

У лінію дозору стали свіжі вояки, а тих, хто побував у бою, вишикували й зробили переклик. На сцені з’явився сяк-так одягнений командир федералістів зі своїм штабом. Прибравши глибокодумну міну, він поставив кілька запитань і пішов собі. У повній бойовій готовності солдати бригади простояли добру годину, відтак проказали молитву-дві й полягали спати.

Рано-вранці робоча команда під проводом капітана і в супроводі хірурга обходила поле бою, шукаючи вбитих і поранених. Край розвилка лісової дороги пошуковці знайшли двох небіжчиків, що лежали поруч, – офіцера-північанина і рядового-південця. Перший із них загинув від удару шпаги в серце, а перед тим, видно, встиг завдати своєму ворогові не менш як п’ять страхітливих ран. Мертвий офіцер лежав долілиць у калюжі крові. У грудях досі стриміла шпага. Солдати перевернули його на спину, й хірург витяг зброю з грудної клітки.

– Господи, та це ж Байрінґ! – вигукнув капітан і додав, кинувши оком на південця: – У них була жорстока сутичка.

Тим часом медик розглядав шпагу. Очевидно, вона належала офіцерові федеральної піхоти. Така сама, як у капітана. Безсумнівно, це Байрінґова. Жодної іншої зброї тут не було, крім нерозрядженого револьвера в кобурі вбитого лейтенанта.

Відклавши шпагу, хірург підступив до другого тіла – жахливо поколеного та порізаного, але не закривавленого, взявся за ліву стопу трупа й спробував випростати ногу. Тіло зсунулося з місця. Небіжчики воліють, щоб їх не шарпали. Ось і цей запротестував – озвався слабким нудотним душком. Там, де раніше лежав рядовий, по-безглуздому копошилися личинки мух.

Хірург і капітан перезирнулися.

⥈

Прикінчити з милосердя

Бій був довгий і запеклий. Це відчували всі фібри тіла. У повітрі витав запах битви. Усе закінчилося, лишилося тільки забрати поранених і поховати вбитих – «трохи прибрати», як висловився гуморист похоронної команди. Так, прибирати тут було що. Куди тільки сягало око, в лісі поміж потрощених дерев лежали останки людей та коней і сновигали носії. Підбирали й відносили тих небагатьох, що подавали ознаки життя. Більшість поранених загинула під час боротьби за право їм допомогти. За військовим звичаєм, поранені мусять чекати. Щоб якнайкраще заопікуватися ними, треба спершу перемогти в битві. Так, перемога й справді йде на користь тим, які потребують уваги, та багато хто не виживає й не користає з тої уваги.

Поскладані по дванадцять і двадцять, пліч-о-пліч лежали мерці, поки для них копали братські могили. Кого знайшли дуже вже далеко від цього збірного пункту, того ховали там-таки, де лежав. Не дуже завдавали собі клопоту з’ясовувати, хто як звався. Втім, згромаджувати скошене відправляли переважно туди, де самі грабарі перед тим допомагали смерті косити, тож там