Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

Коли я повертаюся до свого робочого місця — Даніеля уже немає. Так само немає і ніякого натяку на те, що ми пили разом алкоголь. Він все прибрав і пішов, ніби його тут і не було.

Моє серце без зупину билося в шалену ритмі. То так алкоголь подіяв чи то мене ще досі не відпускав страх перед роялем? Чи може причина зовсім в іншому..?

Не варто зараз думати про Даніеля.

Знаходжу на столі свої AirPods і підключаю їх до смартфону, вмикаючи музику. Потрібно відволіктися. Терміново. Гортаю свій давно створений плейлист і методом «випадковості» обираю пісню «James Young — Infinity».

Спочатку я слухаю абсолютно спокійно, але коли починається приспів і до мене доходять слова: «Тому що я люблю тебе до нескінченності», я різко вимикаю пісню. Моє серце знову майже вистрибує і я не можу не згадати той момент, коли Даніель доторкнувся своїми руками до мого обличчя. Його долоні були теплими та ніжними, що мене дуже здивувало. Від такої суворої людини я очікувала щось на кшталт грубої і холодної шкіри, і від такого дотику моє серце б покрилося ще одним товстим шаром криги.

Але все сталося навпаки. Крига навколо мого серця почала танути.

Решту часу проходить не краще, тому що я згадувала руки Даніеля знову і знову. Як мені тепер викинути це із голови? Чому пан Нахаба так засів у моїй голові, зовсім не бажаючи йти геть?

Вранці, коли до готелю нарешті прийшла Катрін, я майже за п'ять хвилин переодягнулася і пішла додому, не бажаючи зустрітися із Філцом. Нехай Катрін його сьогодні замучить. Можливо тоді він відчепиться від мене, тому що буде настільки втомлений, що навіть не захоче виходити із свого номеру.

Прийшовши додому, я одразу ж прийняла теплу ванну і пішла до ліжка. Але скільки б я не намагалася заснути — все було марно. Будь ти проклятий, Даніель Філц.

Зрештою, мені вдалося заснути і я спала декілька годин, після чого прокинулася і вирішила приготувати собі щось на обід-вечерю, тому що годинник показував 16:10 і я не знала, як назвати цей прийом їжі. Поки я готувала, на телефон прийшло смс-повідомлення від Крістофа, який запропонував мені піти прогулятися. Звичайно ж, я погодилася. Можливо так мені вдасться забути Даніеля.

Близько сьомої години до мене зайшов Крістоф з невеличким букетом квітів і мені чомусь здалося, що це не прогулянка, а побачення. Крістоф подарував мені рожеві еустоми. Я промовчала, хоча дуже хотілося сказати йому, що я не хочу, аби він дарував мені квіти. Крістоф був моїм другом і я не хотіла розчаровувати його.

Поклавши квіти у вазу, я взяла сумочку, взула кросівки і вийшла з квартири одразу ж після Крістофа. Зачинивши двері на ключ, ми пішли на вулицю і він повів мене гуляти прямісінько в самий центр міста.

— Можливо, ти хочеш щось перекусити?

— Ні, дякую, — відповідаю йому.

Поруч із Крістофом я відчувала себе... дивно і дуже некомфортно. Він весь час намагався фліртувати і по-різному показувати всю свою увагу: запитував, чи не холодно мені, чи я не втомилася, цікавився моїм життям і сміявся майже з кожного мого безглуздого жарту. Я навмисне так жартувала, аби перевірити його реакцію.

Здається, я влипла.

О дев'ятій тридцять ми стояли під моїм будинком. Я знала, що повинна щось сказати Крістофу, поки флірт не перейшов у щось більше. Я не хотіла розбивати серце своєму другові. До того ж, якби не він, то не знаю, що робила б у тому готелі.

— До завтра, Амеліє, — Крістоф нахиляється, щоб поцілувати мене у щічку, але я роблю крок назад і він не потрапляє у ціль, залишаючи поцілунок десь в повітрі.

— Крістофе, — звертаюся до нього. — Я не хочу зробити тобі боляче. Будь ласка, не потрібно цього робити... Ти для мене тільки друг і я сподіваюся, що все так і залишиться. Я не готова до стосунків.

— Я щось зробив не так? — у його очах пробігає розчарування, і я розумію, що все таки зробила йому боляче.

— Ні, ні... Ти чудовий. Це прозвучить дивно, банально, зовсім як у фільмах, але справа не в тобі, а...

— В тобі, — завершує він, замість мене.

— Так. В мене є досить поважні причини так казати. Вони досить особисті, пов'язані з минулим, і я не хочу про це говорити. Буде краще, якщо ми залишимося друзями.

— Добре, — посміхається Крістоф. — Якщо ти так хочеш, то я обіцяю, що більше не буду чіплятися до тебе.

— То... все гаразд?

— Так, — досі з посмішкою відповідає Крістоф. — Немає жодних проблем.

— Добре. І ще... дякую за квіти, але не варто їх більше надсилати...

— Добре. Більше не буду.

Ми обійнялися на прощання і я пішла додому, умовно ставлячи галочку в пункті «Не давати Крістофу хибних надій і зберегти дружбу». Він теж одразу ж пішов додому, навіть не поглянувши в мій бік. Як би він не намагався щиро посміхатися, я бачила, що йому сумно.

***

Сьогоднішня зміна знову випала на ніч. Не знаю, чому мені так пощастило.

Включно з 21:00 гостей зовсім не було. Для чого тоді взагалі тут сидіти всю ніч? А я поясню: посеред ночі, буває, що приїжджають туристи і шукають готель, куди можна заселитися, або, буває, що гостеві може стати погано, або може знадобитися допомога. Варіантів безліч, але зазвичай зміна проходить спокійно. Так ось, сьогоднішня ніч була не вийнятком. Нічого цікавого не ставалося, а годинник вже показував 02:13.

Роздивляючись хол, я помітила, що рояль стоїть відкритим. Як я раніше цього не помітила?

Підійшовши до роялю, я вирішила закрити його, щоб не було бажання заграти.

Але моє тіло робило все навпаки.

Я і не помітила, як вже сиділа перед роялем, піднімаючи праву руку. Мій великий палець зіграв першу ноту композиції «Jamie Duffy — Solas», беручи не ту тональність (трішки нижчу), потім повільно перейшла на другу ноту, третю, а потім четверту...

Моя ліва рука здіймається вгору, торкається клавіш, і руки, не слухаючи мозок, починають грати композицію. Я сиджу як зачарована, не розуміючи навіть, що зараз роблю. Мої руки ніби пливуть, сльози затьмарюють погляд, а мозок кричить: «Зупинись, Амеліє, зупинись!».