Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

І зупиняюся я тільки тоді, коли на моє плече лягає чиясь рука. Мене ніби вдаряє струмом, і я різко забираю руки від клавіш, підіймаючись зі стільця. Швидко біжу до роздягальні, а звідти на вулицю. На дворі злива, але я не звертаю уваги і біжу, що є сили. Чую як хлюпає вода під моїми ногами, як позаду мене дуже голосно хтось йде, але, знову ж таки, не звертаю уваги. Біжу, доки мене не хапають чиїсь руки, поки вони мене не обертають обличчям до себе, і поки я не потрапляю в мокрі, але дуже теплі обійми.

Я плачу. Плачу так, як плакала рік тому. Не відчуваю нічого, окрім болю на подушечках пальців і в серці, після того, як доторкнулась до клавіш. Не відчуваю, як починаю падати, тому що ноги відмовляються мене тримати. Не відчуваю, як мене підхоплюють чиїсь руки. Не чую, як хтось тихо, засмучено, і навіть боляче, промовляє: «Не плач, маленька...».

Затьмареним поглядом я бачу, як мене відносять до ліфту. Тихо запитую: «А як же робота?» і мені відповідають: «Начхати на роботу. Твій стан — важливіше». Притуляюся головою до футболки, де чую стук серця, ховаючи в мокрій тканині своє обличчя та сльози.

Чую, як тихо відчиняються двері номеру, як мене заносять до ванної, і допомагають зняти мокрий одяг. Коли я залишаюся в спідній білизні, мені простягають теплий, великий рушник і пухнастий білий халат, після чого двері до ванної зачиняються. Я залишаюся одна, далі знімаючи мокрі речі і витираючи краплі дощу з тіла. Мені не соромно. Мені не лячно. Мені боляче і я хочу, щоб цей кошмар завершився якнайшвидше.

Закутуючись в халат, я виходжу із ванної. Зустрічаюся поглядом з світло-карими очима і мене одразу ж беруть під руку, ведучи до ліжка. Потім, мене закутують в теплу ковдру і дають гарячого чаю. «Тобі варто поспати. Я про все подбаю», — кажуть мені і двері спальні зачиняються, як тільки я засинаю.

— Амеліє...

Я майже нічого не чую, через галас, тому йду до місця, де більш тихіше.

— Руслане, привіт. Ти зараз дуже невчасно мені телефонуєш. Якщо це не терміново, тоді...

— Це терміново. Ти повинна повернутися в Україну.

— Чому?

— Христя...

Відчуваю, як мене трясуть за плечі, тому різко просинаюся і приймаю сидяче положення. Світло-карі очі із занепокоєнням дивляться на мене.

— Ти плакала, тому я вирішив тебе розбудити.

Киваю йому і витираю свої щоки від сліз. Даніель сідає поруч зі мною і з якимось сумом роздивляється моє обличчя.

— Звичайно, це не моя справа, але може розкажеш, чому ти так жахаєшся того роялю?

— Ні, — шепочу я. — Не можу.

— Гаразд, — він піднімається і йде до дверей. — Принесу тобі кави і сніданок. Можливо, це тобі допоможе.

Він зачиняє за собою двері і тільки зараз я помічаю, що на дворі вже ранок.

Я спала у номері Даніеля?! Він бачив мене у білизні?!

— Ідіотка... — кажу я, падаючи обличчям в подушку. — Як я так могла не контролювати себе?

Згадую вчорашній вечір і мої щоки починають палати. Даніель обійняв мене. Він носив мене на руках. Він приніс мене до себе в номер, майже до гола роздягнув, уклав спати і ще й несе мені сніданок!

— Амеліє, куди ти влипла? — майже стогну я, розуміючи, що це до добра не доведе.

Чую, як відчиняються двері номеру. Чую кроки і як щось ставлять на стіл. Підіймаюся з ліжка, сильніше закутуюся в халат і виходжу зі спальні, прямо до вітальні.

— Опа, — зустрічаюся поглядом із нашим шеф-кухарем — Маркусом, і завмираю від його погляду. — Даніель, ти коли встиг разом із нею…

— Ми не спали! — в один голос кричу я і Даніель.

Маркус починає сміятися, після чого каже: «Добре. Поки що я вам вірю», і, обіцяючи, що про це ніхто не дізнається, йде геть.

— В тебе дах поїхав? Навіщо ти його покликав у номер?

— Звідки мені було знати, що ти вийдеш до вітальні? Ще декілька годин тому ти навіть самостійно ходити не могла.

— А подумати?

Він закочує очі і сідає на диван, беручи до рук чашку з кавою. Я сідаю в м’яке крісло навпроти нього і теж беру гарячу каву. Ми снідаємо мовчки, нічого навіть не кажучи. Але в моїй голові є дуже багато питань, які не дають спокою.

— Даніель… — він підіймає погляд на мене і чекає, щоб я продовжила говорити, — … коли ти мене сюди приніс… Хто працював решту ночі?

— Я.

Мої брови миттю підіймаються вгору, очі розширюються і я в шоці дивлюся на нього. Немає жодної ознаки того, що він жартує чи бреше.

— Чому? — запитую у нього.

— Тому що у моєму готелі прийнято допомогати один одному. Ми — сім‘я, і ти теж стала її частиною.