Читати книгу - "Принцеса для демона, Стефанія Лін"

Воїни вже сплять, а я ніби хворий на всю голову ходжу навколо напівзотлілих вогнищ не в спромозі впоратись з обуренням. Хотілось спопелити цю недопринцесу на місці одним поглядом, але не можна. Плани. Я повинен пам'ятати про свої плани, думати про добробут Саари.
Але як???

Та навіть я готовий зараз молитись усім Богам, щоб вони заспокоїли це стихійне лихо.

– Не спиться, братику?

Мельхом з'являється поруч й кладе руку на плече. Знає, що раз я тут бігаю, ніби оса вжалила, то Леля довела. Надто давно ми з ним разом в одному місці.

– Вона вирвала пір'я. – Звучить так жалібно, аж самому гидко від себе стає.

– Вирвала пір'я? – А от брат дивується, і починає реготати на весь табір. – Пір'я? Як?

– Руками! Як же ще!

– Зуби теж варіант!

– Поговори мені тут!

– Сеер, ти навіщо то крильця розпустив поруч з нею? Я не здивований.

– Хотів і розпустив. – Буркаю. Та-а-а-к якби мене зараз побачив Люцифер, то сказав би, що за останнє тисячоліття я розм'як.

– І залишив її саму? З пір'ям?

– Так, залишив її у наметі. – Гиркаю.

– Гаразд, ходімо зап'ємо твоє горе.

Брат плескає по моїй спині долонею у знай підтримки.Сідаю навпроти одного з вогнищ. Мельхом клацає пальцями й полум'я тут же освітлює частини наших тіл своїм світлом. Протягує мені витягнуту пляшку явно через портал з нашого погреба й простягає мені. А сам прикладається до іншої.

– Нам ще довго їхати. – Каже. – Далі буде гірше. – Хмикає, й відпиває напій.

*****
Леля

Кілька митей я здивовано дивлюсь на “двері” намету так і стискаючи у руках пір'я, а потім починаю сміятись. Та я молодець, щоб його. Просто молодець. Демоняка думав, що якщо не виходить силою, то звабить мене, а не вийшло. Ха! Нехай повчиться у Дашки азам, а то ніби немовлятко!

Відштовхую ногою залишки сукні й наспівуючи під ніс “Ві а зе чемпіонс” підходжу до двох скринь. Відкривши одну бачу, що там явно одяг Сеера. І я б одягнула краще його, та розмір явно не мій, тож доводиться відкривати іншу. А там сукні, сукні й сукні. Бееее… Гидота ж яка. Де мої улюблені джинси та кеди?

Риюсь в різнобарвному лахмітті й з подивом знаходжу штани з товстої шкіри, під них ще одні з льону, сорочку з льону білого кольору, на неї жилет і нормальні чоботи з нормальною підошвою часів Робін Гуда. Ну, і чому не одразу було видати цей одяг? Вони, ці демони, хоч пробували ходити лісом у чешках в яких тут ходять жінки?

Одягаю все це, вечеряю вже холодним,але все одно смачним м'ясом та сиром й вмощуюсь на матраці. Не знаю чи повернеться Сеер, але чекати його точно не буду, та і як відомо “лежачого не б'ють”, а я ще спляча буду. Встромляю у волосся чесно вкрадене пір'я у боротьбі з собою та швидко засинаю.

Прокидаюсь від того, що хтось придавив мене чимось важким. Від паніки, котра охоплює розум не залишається і сліду, коли повернувши голову бачу Демоняку. Поклав на мене ручищу й посапує, ніби немовля. Ледве вдається виповзти з-під його руки. Швидко розчісую волосся щіткою, котра тут типу розчіска та заплітаю у косу. А потім розумію, що навколо дуже тихо.

Довго не думаючи визираю з намету на двір. І чудо, всі ще сплять. Навіть вартовий на посту. Навіть Шаала під наметом. Оце так подарунок долі. Вилітаю та обережно зазираю в кожний намет шукаючи Дашку. Ну не можу ж втекти без неї. Нарешті знаходжу: спить обійнявшись з братом Сеера. От швидка мадам, то фея, то демон. Молодець.

Тихо заходжу у середину й торкаюсь Дашкиної руки. Вона в мене спить чутливо, точно прокинеться. І тут у підтвердження моїх слів подруга розплющує очі.

– Лелька? – Шепоче. – Ти якого біса тут робиш?

– План втечі втілюю у життя, поки ти тут у дерево не перетворилась. Давай, вставай. Поки всі сплять можна втекти.

– Я не буду тікати. Дивись, ми з братом Імператора тільки знайшли одне одного.

– Та ти знущаєшся? Яке ще знайшли? Ми тут полонянки. А ти взагалі служниця. Так що давай, вставай!

– Лелька, перестань. Все ж добре. Нас годують…

– Ти що, порося, що тішишся цьому? – Сичу. – Вставай я тобі сказала.

– Ні, я не піду.

– Дашка, – важко видихаю, – він брат імператора, думаєш йому дозволять тутешні закони, які ми до речі навіть не знаємо, бути зі служницею? Перестань тішити себе ілюзіями!

– Тікай сама, Лель. Тим паче Сеер тебе все одно знайде.

Розгнівана піджимаю губи й вилітаю з намету. Дурепа. Ну й дурепа! Вросла корінням.
Але ні, то ні. Я не збираюсь терпіти. Може Мельхом до Дашки й гарно ставиться, але Сеер до мене точно ні.

Підходжу до одного з коней й гладжу йому носа. Ну, що, потрібно відправитись ….кудись. Я, правда навіть не знаю чи ранок чи ніч ще. У лісі темно, хоч з-за верхівок дерев наче виринають перші промені сонця. Та і яка різниця. Головне – зникнути. Втекти якомога далі.

Ставлю одну ногу в стремено й без насмішок чоловіків одразу сідаю в сідло. Ого, я вмію, виявляється й таке. Кінь зривається з місця й голосно заіржавши, підлий гад, видасть же мене, мчить вперед вправно оминаючи дерева.

Скачка шалена. Від постійного галопу сідниці нестерпно печуть, а спина болить, та й руки теж, але я тримаюсь. Це ж заради великої цілі – свободи. Що може бути краще за неї?
От тільки не подумала: ні їжі, ні грошей, ні чогось теплого не взяла. І тепер, коли бачу, що над головою все-таки ранок, стає трішки холодно, тим паче, що вітер дме прямо в обличчя.