Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

- Я на кілька хвилин. Мені потрібно дещо дізнатися. Я заплачу. Це важливо, - як з кулеметної черги торохкотів він словами.

Відійшла, пропускаючи його, як той шкідливий кошак він ковзнув у квартиру. Зітхнула й зайшла в кабінет. Еміль пішов слідом, як курчатко за квочкою. В середині кабінету покрутив головою, оглядаючи його мінімалістичний стиль і, як той заєць, здригнувся коли я відсунула стілець і сіла. 

- І що ти ще від мене хочеш? – без ентузіазму запитала я, переживаючи ще відчуття невдачі від двох днів спілкування з усією цією братією фронту за межею розумного.

І усю його браваду, що жевріла на дні очей, здуло, як тополиний пух, вітром. Він нервово облизав свої й так обкусані губи й підвів на мене очі.

- Мій брат…він…він загинув…і я подумав…подумав, що…може можна з ним якось поговорити…

- Що? – перепитала я.

- Ти ж можеш…- заболабонив він.

-  Мажорчику, молитвами я не роблю чудеса. Мені дуже шкода, що твій брат помер. Я співчуваю тобі. Але прийми й переживи це сам. Я тобі в цьому ніяк не можу допомогти.

- Але…але…- опустив він свою голову.

- Послухай, втрачати близьких людей дуже боляче. Але ти його не повернеш, - якомога тактовніше спробувала я донести до нього цю просто істину.

Він сидів не підіймаючи голови, тільки періодично сльози капали з його очей. На останній фразі він раптово підірвався з місця з виглядом, неначе я на його очах цуценя втопила. Куточок рота засмикався, а обличчя перекосила страшна судома. За чорнотою його зіниць й дна не видно було…І хлопчисько, яке не звикло отримувати відмови зірвалося у коротку, але бурхливу істерику.

  Слухати чужу істерику було нецікаво. Емоційно це мене не юзало. Критичне мислення всіляко таку позицію підтримувало. Навіть совість і та задумалася лише про горілчаний компрес всередину, а не порятунок бідоти. Пройнялася лише його багатим словниковим запасом. Дізналася, що я просто бейсик!!! От же, шльоцик!!!

- Все сказав? – холодно перепитала я, коли все ж його запал погаснув.

- Та пішла б ти…- хриплуватим, пробираючим до печінок голосом буркнув він й в його зелених очах загорілися насмішкуваті вогники, які навіть не обіцяли полохливої надії на щось хороше.

   Емоційна бовтанка від розгубленого та жалібного прохача до «чистого зла», яке й руками не візьмеш, вмить вибила ґрунт з під моїх ніг. Цей бентежливий акорд чужого божевілля лякав. Мене пересмикнуло. А мажорчик, підмітив ті тонкі сполохи моєї душі, єхидно усміхнувся на прощання, грюкнув дверима й звалив в широкий світ.   

Ще кілька хвилин я мовчки казилася. Та якого біса, ця принцеса тут спектакль влаштовує? Горе в нього. Можна подумати у мене щастя. Тьфу! Ну його до лихої години. Наколобродило тут і змилося. Псина зла. Сплюндрував весь настрій.

  І зі своїми емоціями я тут же поспішила поділитися з Іринкою. Вона вписалася в це, то хай і вигрібає. Ірина Миколаївна з кам’яною мордою мене послухала хвилин п’ять, а потім розвернула голоблі й тендітно пройшлася по мені, що я і старше, і розумніше, і мудріше, і маю проявити розуміння, бо він бідне дитя, що втратило брата з яким був дуже близьким. Тут вже мої нерви затремтіли, як перед розстрілом і повідомили, що контактом свого психотерапевта я з радістю поділюся. Іринка трохи ще постогнала над своєю долею.  Згодна, два психи на одну маленьку жіночку, то забагато, але життя несправедливе. І пообіцяла з «бідним» хлопчиком про це поговорити. Та все що завгодно, аби він більше мені на очі не потрапляв.

Залишок дня проводжу в роздумах, що робити далі, приймаю ванну, печалюсь, хлепчу чай, роблю собі наганяй і неохоче повертаюсь до свого списку. Нових ідей креативність так і не народила.