Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

— Ленін! — вигукнув жандарм. — Це ваша книжка?

— Ні, ні. Моя ота — «Теологія моралі».

— А машина ваша?

— Так.

— Але книжка не ваша?

— Книжка — оцього мого друга.

— Чоловіка, якому ви позичили свій комір?

— Цілком слушно.

Мер уже й собі підійшов до машини. Від його голосу жандарм аж підскочив. Було очевидно, що з нервами в цього чолов’яги не дуже гаразд.

— Тепер навіть Леніна не заборонено читати, начальнику. А це його ранні праці — статті про Маркса й Енгельса. Написані переважно в добропристойному місті Цюріху. Можна сказати, така собі бомба сповільненої дії, змайстрована в місті банкірів.

— Бомба сповільненої дії! — вигукнув жандарм.

— Я кажу фігурально.

Жандарм обережно поклав книжку на сидіння і трохи відступив від машини. Тоді обернувся до отця Кіхота.

— У вашому посвідченні не сказано, що ви монсеньйор.

— Він мандрує інкогніто, — втрутився мер.

— Інкогніто? Чому інкогніто?

— Із великої скромності, що часто трапляється серед святих людей.

— Звідки ви їдете?

— Він молився на могилі генералісимуса.

— Це правда?

— Власне, так, я проказав там одну-дві молитви.

Жандарм знову прискіпливо оглянув його посвідчення. Він вочевидь трохи заспокоївся.

— Не одну-дві, а з десяток молитов, — сказав мер. — Однієї-двох було б не досить.

— Як це розуміти — не досить?

— Бог може бути тугий на вухо. Сам я невіруючий, але, як я розумію, саме через те по генералісимусу було відправлено стільки мес. Коли молишся за таку людину, треба добре кричати, щоб тебе почули.

— З дивними людьми ви водитеся, — сказав жандарм отцю Кіхотові.

— О, ви не зважайте на те, що він каже. Душею він чоловік добрий.

— А тепер куди ви їдете?

Мер озвався перший.

— Монсеньйор хоче проказати ще одну молитву за генералісимуса перед безіменним пальцем святої Терези. Ви ж знаєте, цей палець зберігається в монастирі під Авілою. Монсеньйор не шкодує зусиль задля генералісимуса.

— Ви забагато говорите. У вашому посвідченні сказано, що ви мер Тобосо.

— Був мером, але втратив цей пост. А монсеньйора, навпаки, підвищили.

— Де ви спинялися минулої ночі?

— У Мадріді.

— Де саме? В якому готелі?

Отець Кіхот безпорадно поглянув на мера, тоді сказав:

— У такому собі невеличкому готельчику… я не пригадую назви…

— На якій вулиці?

— В готелі «Палас», — рішуче втрутився мер.

— То аж ніяк не готельчик.

— Усі розміри відносні, — сказав мер. — «Палас» зовсім маленький готельчик, як порівняти його з гробницею генералісимуса.

Запала ніякова мовчанка — певне, в цю хвилину над ними пролетів ангел. Нарешті жандарм звелів:

— Залишайтеся тут, поки я повернуся. Якщо спробуєте зрушити з місця машину, вам же буде гірше.

— Що він хоче цим сказати? Як мені буде гірше?

— Гадаю, він погрожує застрелити нас, якщо ми зрушимо з місця.

— То стіймо тут.

— А ми й стоїмо.

— Чому ви сказали йому неправду про готель?

— Вагання тільки ускладнило б наше становище.

— Але ж вони можуть перевірити готельні картки.

— Навряд чи вони стануть морочитись, до того ж на це потрібен час.

— Як на мене, — сказав отець Кіхот, — ситуація просто незбагненна. За всі роки мого життя в Тобосо я не…

— Та й ваш предок натрапив на вітряки тільки тоді, коли виїхав із свого селища. Он погляньте. Наше завдання куди легше: нам доведеться протистояти не тридцятьом чи сорока вітрякам, а всього двом.

Гладкий жандарм, що повертався до них з товаришем, і справді скидався на вітряк: так він вимахував руками, розповідаючи тому другому про дивні суперечності, з якими він зіткнувся. Легкий пополудневий вітрець доносив окремі його слова: «монсеньйор», «Ленін», «лілові шкарпетки»…

Другий жандарм був дуже худий і рішучий.

— Відчиніть багажник.

Він застромив руку в дорожню сумку отця Кіхота й видобув звідти ліловий нагрудник.

— Чому ви його не носите?

— Він надто впадає у вічі, — відповів отець Кіхот.

— А ви боїтеся впадати у вічі?

— Не те що боюся…

Але худий жандарм уже зазирав у машину крізь задню шибу.

— Що там у коробках?

— Ламанчське вино.

— Схоже, ви добряче запаслися.

— Атож, справді. Якщо ви не проти… по пляшечці…

— Запиши, — сказав худий жандарм товаришеві. — Так званий монсеньйор запропонував нам дві пляшки ламанчського вина. Ану дай я гляну на його посвідчення. Номер записав?

— Зараз запишу.

— Дозвольте, я гляну й на цю книжку. — Жандарм погортав збірник Ленінових статей. — Я бачу, ви уважно її вивчали, — мовив він. — Он скільки тут усяких позначок. Видано в Москві іспанською мовою… — І прочитав уголос: — «Збройна боротьба переслідує дві різні мети: по-перше, вона націлена на ліквідацію окремих осіб — як начальників, так і їхніх підлеглих — в армії і поліції…» То оце ви маєте на меті, монсеньйоре?.. Якщо ви й справді монсеньйор…

— Ця книжка не моя. Вона належить моєму другові.

— Дивні у вас друзі, монсеньйоре. Небезпечні друзі… — Худий жандарм замовк і поринув у задуму. Наче суддя, подумав отець Кіхот, що обмірковує вирок, перш ніж засудити обвинуваченого чи то до страти, чи то до довічного ув’язнення.

— Якби ви завдали собі клопоту й зателефонували моєму єпископові… — почав був отець Кіхот та й затнувсь на півслові: адже єпископ напевне згадає, як він необачно передав церковний збір товариству «In Vinculis».

— А номер машини ти записав? — запитав худий жандарм у гладкого.

— Так, так, звісно. Записав ще тоді на дорозі.

— То ви їдете до Авіли? А де ви там спинитесь?

Мер швидко відказав:

— У заїзді. Якщо будуть вільні кімнати.

— А ви наперед не замовили?

— Ми ж у відпустці, начальнику. Їдемо куди очі світять.

— Ну, а номер вашої машини в нас записано.

Худий жандарм повернувся й рушив геть, і гладкий подався за ним. Отець Кіхот подумав, що вони, отак ідучи, скидаються на двійко качок — одна вже готова до смаження, а другу ще слід відгодовувати. Вони дійшли до повороту дороги й зникли з очей — мабуть, там був їхній ставок.

— Почекаймо, доки вони поїдуть, — сказав мер.

— Що ми такого зробили, Санчо? Чому вони нас підозрюють?

— Ви ж розумієте, — відказав мер, — що далеко не кожен монсеньйор позичить комусь свій священицький комір…

— То я поїду за ними й усе поясню.

— Ні, ні, краще почекати тут. Вони також чекають. Хочуть побачити, чи ми справді поїдемо до Авіли.

— Тоді рушаймо до Авіли, аби показати їм, що ми таки їдемо туди.

— А я думаю, Авілу нам краще обминути.

— Чому?

— Вони уже встигнуть попередити тамтешніх жандармів.

— Про що? Ми ж нічим не завинили. Не робимо нікому зла.

— Ми робимо зло вже тим, що