Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"

не здатна знайти запасний вихід зі своїх спогадів, бреде вздовж паркану поряд зі старим сараєм місцевої добровільної пожежної команди. Жінка сьогодні без повідця. Недомитий посуд викинуто з її голови. Вона більше не чує звичного побризкування дзвіночків на своїй збруї. Вона, немов язики полум’я, безмовно облизує саму себе. Жінка залишає жваве товариство свого запатентованого й надійного чоловіка, з яким можна хоч коней красти, і він, як і раніше, росте, бездумно топчучи язики полум’я, що вибиваються з його геніталій. Позаду вона залишає й товариство своєї дитини, запатентованої вчителем музики, залишає товариство, де обоє вони можуть звучати й ридати ридма. Попереду один лише холодний рвучкий вітер з гір; місцевість навколо поцяткована вузькими стежинками, що ведуть у ліс. Опускаються сутінки. Домогосподарки, замкнені у своїх клітках, спливають кров’ю, що сочиться з мозку та з прекрасної статі, до якої вони належать. Їм доводиться доглядати те, що вони обробили, підтримувати життя своїми руками, і без того надміру переобтяженими сподіваннями.

Жінка рухається у бік крижаного каналу, що прорізає долину. Вона плететься по замерзлих вибоїнах. У відчинених дверях хлівів вона раз у раз бачить тварин, потім — знову нічого прикметного. Вона бачить тварин із хвоста, бачить їхні пульсуючі кратери. Селянин аж ніяк не квапиться зчистити залишки лайна із задніх ніг тварин. У величезних хлівах і стайнях у заможнішій місцевості корів карано за несвоєчасні випорожнення ударом електричного струму через спеціальний нашийник, так званий «коров’ячий тренер». Поруч із хатинами жалюгідні стоси дров, які горнуться до стін. Найменше, що можна сказати про людину й про її худобину: і ту, й інших укриває м’який сніг. Як і раніше, тягнуться до світла рідкі кущики рослин, стирчить жорстка трава. Вкриті кригою гілки плещуться у воді. Прибитися б до берега допіру тут, де обривається навіть луна, до берега, роздавленій льодом! У природі нас вабить велич, щось менше, ніж вона, не збудило б нашого інтересу й не підігнало б тягу до самозамилування настільки, що ми купили б собі сукню в народному стилі або мисливський костюм. Як авто до далеких країв, так і ми, немов сузір’я, наближаємося до безмежності цього ландшафту. Нам просто не до снаги лишитися вдома. Заїзд стелиться нам під ноги, щоб кроки наші знайшли в ньому опору й щоб природа знала свої межі: тут загін для боязких козуль, а там — туристична стежина у лісі. I ось навколо знову знайомі місця. Скелі не скидають нас геть униз, киплячи гнівом, навпаки, ми дивимося на берег, засипаний порожніми молочними пляшками й бляшанками, і спізнаємо межі, що їх кладе природа нашому споживацькому ставленню. По весні все спливе на поверхню. Сонце блідою плямою дивиться з небес, а на землі збереглось обмаль видів. Повітря дуже сухе. Жінка йде — подих застигає в неї на губах, і вона прикриває рота коміром рожевого нейлонового халата. У принципі, життя відкрите для будь-кого, для кожного.

Вітер вичавлює з неї вигук. Мимовільний, не такий уже й дикий крик рветься з легенів. Німий звук, настільки ж безпомічний, як і інструмент її дитини, з якого випилюють звуки, — втім, дитина вже як слід навикла. Вона не може постояти за дитину перед батьком, адже, зрештою, саме батько замовляє для сина всілякі забавки, приміром, музику й туристичні поїздки. Усе це тепер залишилося позаду. Її син, мабуть, рветься у долину, назустріч сутінкам, немов упалий на спину пластмасовий хрущ у пластмасовій тарілці своїх санок, у якій його подають до стола просто з жару. Незабаром усі зберуться вдома й візьмуться за їжу, ще відчуваючи під серцем страхи дня, які вони самі з криком скинули просто на дощатий поміст. Зрештою, залишки посліду ще липнуть у дитини за вухами! Останнє кало. За те, що з’являються діти, а потім вони кудись ідуть, як невблаганний час, відповідальні жінки, які набивають їжею шлунки своїм маленьким подобам або подобам їхніх батьків і показують їм, звідки можна вилізти назовні. І батько своїм шпичаком жене синів геть, на гірськолижну трасу, де він може стати Паном тому, в кого нема ні правила, ні вітрила.

Жінка безглуздо гамселить кулаком по поруччях. Остання халупа залишилася далеко за спиною. Дитячий гамір явно свідчив про те, як прекрасно можна жити, якщо звикнути до даних умов. Жінці завжди доводиться йти іншими шляхами, широко розкривши очі. Її завжди щось вичавлювало назовні з тюбика житла. Вона вже не вперше йде з дому, а кілька разів її, очманілу, доправляли у поліцейський відділок. Там її дбайливо підтримували руки поліцейських чинів; із бідним людом, який засидівся в шинку, у відділку розмовляють по-іншому. Зараз Ґерті тихо ступає в оточенні стихій, які незабаром розкинуться під зірками. Син, що залишиться після неї, в’їздить на чужу лижню, голосно волаючи й відчуваючи зустрічний вітер, що сам і створює. Ті, хто і на холодне дмухає, намагаються не перетинати його лижні, однак мати, захоплена його волею, їздить на машині з однієї долини в іншу, аби що-небудь йому купити. Зараз вона немов уві сні. Вона зникла. Сільські жителі погладжують її зображення за шибками й намагаються навернутись їй на очі, щоб вона впустила добре слово в отвір їхньої скарбнички. Вона проводить із дітьми музично-ритмічні заняття за методикою Карла Орффа, від яких малеча, важко дихаючи, часто-густо намагається ухилятися. Ці курси забезпечують батькам місце на фабриці. Дітей залишають у заставу. Вони шумлять і гримлять своїми тріскачками, блок-флейтами, брязкальцями, а чого? Того, що їх, немов приваду в печері, прив’язала до кілочка рука доброго тата з його фабрикою (прихистком). Іноді до них заглядає директор і бере маленьких дівчаток на коліна, грає з ними, поправляє їм спіднички й лялькові сукенки, немов чохли на чайнику, ще не наважуючись побродити в їхніх водних глибинах. Але все вершиться за помахом його руки, діти бряжчать на своїх музичних інструментах, а з-під них, там, де відкриваються тіла, поволі, немов уві сні, виступає на узлісся страшний палець. Лише за годину діти вертаються під надійний захист своїх матерів. Пустіть дітей приходити до мене, щоб родина могла насолоджуватися вечерею в піднесеному настрої на залитій сонцем доріжці й під платівку з гарною класикою. І щойно діти заповнюють кімнату, учителька дістає відклад. Вона сидить собі тихенько у своєму купе, за вікнами якого начальник станції ворушить губами, поки не від’їде потяг.

Директор схвалює все, що робить його дружина, а вона терпить його примхливий м’ясистий відросток. Майже дивно, що так часто його культиватор тоне в її тихій борозні,