Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"

який одягає їх родина, завузький для них. Вони складають крила, і з їхніх тіл з’являються діти, у щойно розплющені очі яких батьки метають блискавки. Дикі юрби покупниць у набувацькому азарті протискаються повз тих, хто зачаровано завмер перед товарами, проносяться мимо, щоб незабаром знову зникнути у своїх могилах. Їхні голови, немов скелі, стирчать у відділах дешевих розпродажів. Ніхто їм нічого не дарує, навпаки — їхні доходи, одержувані на паперовій фабриці, стають меншими. Вони із жахом застигають перед своїм начальником, здибати якого тут ніяк не очікували. І гадки не мали. Як часто ми відчиняємо двері людям, яких ми зовсім не чекали і яких нам доводиться годувати. Солоні палички й рибки з тіста, а також картопляні чіпси — це все, чим ми можемо їх вразити.

Ущелини магазинних полиць тягнуться ген-ген до обрію. Юрба розсипається, останні бажання покупців, немов лямки просякнутих потом майок, сповзають із плечей, стомлених ранковими клопотами. Сестри, матері, дочки. А святе директорське посімейство знову, у вічному повторенні, вирушає у виправну колонію своєї статі, де можна скільки завгодно молити про порятунок. У їхню клітку й на їхні простягнені руки із клапанів і отворів виливається лише огидне теплувате вариво. Наша стать, так само як і вся природа, існує не без прагнення насолоджуватися своїм маленьким колом шанувальників. Нашу стать дружелюбно оточують шикарні вироби текстильної й косметичної промисловості. Так, і ще, статева приналежність, можливо, і є сама природа людини, я маю на увазі, що природа людини полягає в тому, щоб гнатися за статтю, поки вона, людина, побачена в цілому і в її межах, не набуде такої ж ваги, як і її стать. Ви переконаєтеся в цьому, пригадавши: людина — це те, що вона їсть. Поки, нарешті, робота не перетворить її на купу брудного ганчір’я, на розтопленого сніговика. Поки, нарешті, у неї, посмугованої до крові своїм походженням, не залишиться навіть останньої нори, в яку вона могла б заповзти. Так, такі люди, поки їх, нарешті, не допитають і не розкриють їм правду про самих себе… Послухайте мене — ці нікчемні люди щось важать й виказують гостинність один-єдиний день у житті — на своєму одруженні. Однак уже рік по тому вони геть-чисто прикуті до свого житла й до своїх автомашин. Їх беруть у заручники, якщо вони не в змозі більше сплачувати відсотки з кредиту. Вони купують на виплат навіть ліжка, у яких борсаються! Вони посміхаються обличчям чужинців, які ведуть їх до годівниць, щоб під їхнім диханням у сні коливалася пара соломинок, перш ніж їм вирушити далі. Ми ж щодня встаємо в найнеможливіший час. Ми чужі тут, і ми — далеко, ми дивимося на нашу вузьку вуличку, де наш любчик жадає й де його використовує хтось інший. Кажуть, у жінках завжди має палати вогонь. Однак це всього лише остигле попелище, на яке вже з ранку падає пообідня тінь, коли вони повзуть просто в лоно фабрики з розкритої пащі своїх ліжок, де їм довелося колисати розбурхану дитину. Ходіть-но додому, коли ви стомилися! Вам ніхто не заздрить, і ваша краса давно вже нікого не обеззброює. Навпаки, він даленіє від вас легкою ходою, заводить свій автомобіль і їде в той бік, де ще лежить роса, що в перших променях сонця спалахує яскравим блиском, — не те що ваше тьмяне волосся.

Фабрика. Як же розкидається вона своїм ненавченим матеріалом, який вливається в неї з невичерпних труб! Як вона заглушає будь-які стереоустановки безугавним шумом! Будинок цієї людини, тобто будинок директора на його ділянці, де вирішується доля сімейної пари, будинок цей дає нам можливість освіжитися, якщо ми обслуговуємо автомат з розливу кока-коли! Величезний намет зі світла й живих істот, у якому виробляють папір. Конкуренція жорстко тисне на всіх, хто зайнятий на фабриці, й обстругує їх до найтонших дощок. Концерн, якому належить фабрика, міститься на теренах сусідньої федеральної землі, він могутніший і розташований на повнокровнішій транспортній артерії, у якій фабричний люд може стекти кров’ю й вилити свої соки. Деревину подрібнюють до невпізнання й відправляють на целюлозну фабрику, а потім целюлозу відправляють на паперову фабрику, де все те, що було здрібнено до невпізнанності, проходить обробку, — принаймні так мені говорили, і я задоволений тим, що я, вільна людина, можу у полуденну спеку роздерти своєю луною притихлий ліс. Ціла армія безвідповідальних, як я, людей, що читають у нужнику газети, допомагають позбавити ліс дерев, щоб присісти потім в іншому місці й розгорнути їжу, упаковану в папір. А потім люди п’ють уночі і переживають. Здіймає крила розбрат, і пихата та сліпа юрба в глибини поринає.[1 Цитата з драми Й. В. Ґете «Іфігенія в Тавриді».]

Фабрика присусідилася до лісу, однак їй давно потрібна інша місцевість, щоб знизити собівартість продукції. Плакати з райськими закликами на виїзді з міст приваблюють людей, і вони на всіх парах рухаються до фабрики по своїх іграшкових залізницях. Переводять стрілки, і пан директор теж перебуває в руці Божій, поглинаючи державні дотації. Несповідима політика власників, імена яких невідомі нікому. О п’ятій ранку люди, що подолали дорогою до фабрики сотню кілометрів, ловлять носом окунів біля світлофора й на останньому перехресті стають жертвою благословенного червоного світла, що грає з ними в жорстоку гру, бо ж вони забули зняти ногу з педалі газу, уявивши уві сні, що й досі танцюють на суботній вечірці, їм більше ніколи не побачити вишуканих рухів на телеекрані, перед яким вони, посопуючи й похропуючи, роками одержують свою жуйку.

Тим-то вони й змушують усіх своїх жінок голосно звучати, щоб принаймні до наступного дня зарплати не чути судових фанфар. Чутки й судові процеси в цьому містечку ніколи не затихають, і ті, кого банк кинув напризволяще, щебечуть у борознах і з’їдають останню крихту, а за спиною в кожного з них стоїть жінка, якій потрібні гроші на господарство, на нові підручники й на зошити для дітей. Усі вони залежать від директора, від великої дитини з добродушною вдачею, що, втім, може із тріском перемінитись, як різко міняє своє положення вітрило, і тоді ми всі опиняємося в одному човні й швидко перелітаємо через високий і крутий облавок, вивалюємося з того боку, на який нас в останню секунду кинуло, бо ми не вміємо інакше розпорядитися нашим тисячоголосим співом сирен. І в гніві нашому не уникнути нам забуття, і росте в нас нарив, і ми ростемо й плодимося як бур’яниста трава.

6

Жінка, у сум’ятті