Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

І я сказала собі: «Так буде після смерті...».

Наступної ночі мене, самотню, гриз брак новин від Елі й розбудила сильна тривога: здавалось, що я вмирала. Пригадую, що мене нудило, вкривав піт, брали памороки, а ще боліло у грудях, ніби на них хтось тиснув з безмежною люттю. Я відчувала, що серце ось-ось зупиниться або вистрибне з грудей.

— Вмираю, — уголос мовила я, хоч поруч не було свідків моєї агонії; певно, мені безмірно кортіло чітко і ясно виголосити це слово. Та я не почула свого голосу.

Аж раптом я збагнула, що видіння напередодні — неприродний спокій, що огорнув мене і навіяв думку «отак буде після смерті», — був пречуттям. А та ніч мала стати останньою в моєму житті.

Відчайдушно і щиро я загадала бажання: якщо виживу, то скажу Елі: «Це кінець».

Так я заснула.

Прокинувшись, згадала свій сон. Ми з Елі блукали вишуканим і величним замком. Головною окрасою були сходи в два оберти, мляві з одного боку, блискучі з іншого, мов два боки крилець метелика. Ми без упину, невтомно піднімались і спускалися сходами в обох напрямках. Мирно і лагідно.

Гораціо

Брюссель називають безладним містом, де хтозна-скільки пóступок викохують розгром. Кажуть, що дати визначення Брюсселеві неможливо, що він безликий, тоді як Лондон, Берлін і Париж мають величні постави. Колись прекрасний Брюссель із відчаю, що він не Мангеттен, кинувся з однієї зі своїх присадкуватих веж, і відтоді ми живемо у скаліченому місті, яке не в змозі забути про невдалий суїцид і палає бажанням його повторити. Клишаві, як і Брюссель, ми виживаємо і (що найдивніше) маємо сили творити, ба більше — любити! Брюссель, полюбити який неможливо, плекає всі види любові. Місто випромінює жаль — спогади зломленого Брюсселя витають над нашими головами. Він — ніби символ країни, яка залишиться в малюнках корпією, Брюссель — це ми, наше пошматоване тіло, що порами всотує крики світу; тут усі у вигнанні — і всі хотіли б тут залишитися.

Раз на місяць по суботах тутешні митці танцюють на бруківці міста і гепають у два дерев’яні дрючки. Так вони нагадують, що про них забули, а ритмічним танком повертають собі землю, яка не приймає їх. Митців це смішить, вони знаходять у цьому місті радість і легкість, які втратили митці Лондона і Парижа. Їм відомо, що на кладовищах Брюсселя немає жодної шанованої могили письменника, художника чи музиканта — там лежать тільки банкіри, ділки, засновники фабрик і торговельних мереж. Митцям відомо, що Ікар у Музеї давніх мистецтв вічно падає під поглядами пастуха і землероба. Митці знають, що їхні крила зліплені з воску.

Брюссель — це єдине місто у світі, де я чула вислів: «ненавиджу митців».

Був вечір, в одному з міських театрів щойно завершилася вистава за Есхілом — «Прометей закутий». Уся в полоні щойно переглянутої п’єси, я зайшла до шинку навпроти театру, щоби перечитати кілька пасажів із книжки, яку придбала в антракті.

Свого нещастя на негідне рабство я

Не проміняю, — це запам’ятай собі[1].

Я повторювала ці слова, роззираючись, ніби накладала закляття затишку на цю приємну і дуже просту місцину, розташовану неподалік від центру; дорослі клієнти здалися мені досить тихими і не заважали.

Зненацька із глибини зали, щось промовляючи впівголоса, вийшов гарний юнак із правильними рисами обличчя, темними кучерями, вбраний у просторий вовняний плащ. Дивно, та він уголос промовляв рядки, які я щойно пробурмотіла собі під ніс!

Мені здалося, що я впізнала актора, який виконував роль Прометея. Така сама сувора велич. Ті самі запалі щоки, ідеальна вимова і палкий погляд. І все одно то був хтось інший, я зауважила це за дивною скутістю рухів — тимчасом, як Прометей демонстрував живе тіло, найменший порух якого миттю передавався і глядачам. А члени тіла цього юнака, здавалось, укривала крига.

— Не платитиму! Це не можна назвати їжею! — заявив він, підійшовши до бару. — Не-мож-на! — відчеканив юнак із викликом, звертаючись до власника закладу.

Та власник — чоловічок із лискучою лисиною і в костюмі-трійці — і оком не змигнув. Лише виклав свої руки з короткими пальцями на цинкову стійку і, кивнувши, підкликав бармена, що ходив між столиками.

— Певно, на кухні брудно!.. До речі, я хочу її відвідати! — вів далі юнак, удаючи, ніби заходить за бар.

Перед ним миттю виріс бармен. Могутній хлоп, схожий на охоронця.

— Ти по мою душу? — презирливо кинув йому юнак у плащі. — О! Ти не знаєш, з ким маєш справу! — І, обернувшись до понімілої зали, він пронизав нас поглядом і додав: — Ви не знаєте, з ким маєте справу!

Дивно, та тут він замовк і, гордовито піднявши голову, повернувся на своє місце. Бармен знову ходив поміж столиків із блокнотом у руках і ручкою, схожою на паличку чарівника. Сполохані клієнти потроху поверталися до розмов. Власник дивися углиб зали: там спиною до нас сидів юнак у плащі і роздивлявся якийсь клапоть паперу. Він підвівся, ткнув папірець до кишені, сів знову, знову підвівся, відійшов, пішов до зали, до власника.

— Ви любите митців? — із неперевершеною люттю запитав він у нього.

І власник закладу, який відвідують і актори, і глядачі з сусіднього театру, холодно відказав:

— Ненавиджу.

Якусь мить юнак стояв скам’яніло. «Отак і треба зневажать зневажників», — захоплено згадала я, уражена красою вірша і того, хто міг би вимовити це зі сцени. Хіба він був не Прометеєм, який утік із підмостків і грався з немічними буржуа?

Раптом юнак засунув руку в кишеню і вийняв звідти папірець, який роздивлявся щойно.

— Не заплачу́! — кволо промовив він.

То був рахунок. Він артистично зім’яв його в кульку, а потім обережно розгорнув, простягнув, зробив величний крок уперед і ткнув його власникові під ніс — із люттю, що електризувала кулак, а від кулака сила передалася ліктю, а звідти плечу; здавалося, вся права частина тіла відділилась, здригнувшись аж до ноги.

— Вставте у рамку, це стане окрасою закладу! — крикнув юнак.

Напруження зросло аж до вибуху. Достатньо було сірника недбалого курця — і все спалахнуло б. Хтось тихо порадив викликати поліцію. На барі миттю з’явився телефон. Власник, повернувшись спиною до залу, набирав номер.