Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

Швидким прямим кроком юнак підійшов до дверей і схопився за ключ, ніби хотів зачинити нас всіх разом із собою. Бармен — прудкіший за блискавку — підскочив і відштовхнув шаленця. Бармен замкнув двері на один оберт, поклав ключ до кишені — усе напрочуд велично. Збентежений юнак спершу вагався, а потім, подивившись на нас, загрозливо мовив:

— Ви не знаєте, з ким маєте справу!

Авжеж, ми не знали, ми були впевнені тільки в одному: ми потрапили в пастку разом із ним, вихід нам відрізали.

Оберт ключа ніби розбудив сміх — спершу нервовий, потім дедалі знущальніший, і я зажурилась. До нас починало потроху доходити, що юнак хворий на маніакально-депресивний розлад — ці слова прошепотіла, ледве ворушачи язиком, одна пані (вона випила немало пива і весь час хапала за руку свого сусіда по столику). Юнак зробив у наш бік кілька кроків, зашпортався — і сміх залунав гучніше, гидкий і масний.

— Бачу, — заявив шаленець, — що ви боїтеся мене!

«Добре завважив, — подумала я, — тому вони й регочуть!»

— Сплатіть рахунок! — сухим голосом мовив власник.

— Ви не знаєте, до кого звертаєтесь! — іще більше збліднувши, наполягав юнак.

І, обернувшись до зали, він пояснив:

— Я онук Есхіла...

Пауза. Насмішкувате мовчання клієнтів.

— ...і я попрошу Есхіла — він там, у театрі — негайно прийти сюди!

Коли я почула ім’я Есхіла, якась нездоланна сила зіпнула мене на ноги. І голосом, який мав би заспокоїти юнака, але тремтів, я зауважила, що Есхіл не в театрі, бо я щойно звідти і не бачила його там.

— Проте, — додала я, — вистава дійсно була чудова, тож ви можете пишатися дідусем.

Тоді шаленець підійшов до мене і, вирячивши очі, запитав:

— Вам знайомий Есхіл?

— Авжеж, — сміливо відповіла я, дивлячись на його руки й уявляючи пістолет під плащем, у глибокій кишені. — Я знайома з ним особисто.

Ніхто не засміявся. Хтось із них знав Есхіла?

— А з Чеховим? — недовірливо запитав юнак, який наблизився до мене впритул, майже торкався мене. — Також знайомі?

— Авжеж, — спокійно сказала я. — Він лікар...

— Ніколи! Ніколи не промовляйте це слово в моїй присутності! — гукнув юнак.

Без сумніву, при слові «лікар» миттю мала початися різанина, і через недбальство я стала б винною в злочині.

Юнак, страшенно збліднувши, дихав мені просто в обличчя.

— Як щодо Шекспіра?! — проревів він.

— О! Ми добрі друзі, — з останніх сил відповіла я, відчуваючи, як стиснулось горло.

Юнак виструнчився і тужливим голосом повідомив мені:

— Офелія була мені донькою... тож... розумієте...

Я німувала, вражена цим абсурдним зізнанням, за яким крилось, напевно, інше нещастя, значно інтимніше. Тим часом шаленець обернувся до зали і кинув гірко:

— То був не нещасний випадок, а вбивство!

Клієнти загиготіли. Юнак довго в чомусь звинувачував присутніх — та його голос потонув серед смішків. Я вловила тільки останні слова:

— Що вам ближче до серця: вбивство чи суїцид?!

Сміх ураз стихнув. Густа тривожна тиша накрила залу. Усім нам здавалося, що безумець вихопить із кишені зброю. Та нічого не відбувалось. І тоді власник холодно й чітко промовив:

— Суїцид — ваш!

Ця відповідь видалася мені жахливою і водночас логічною. Я подумала, що жінка, напевно, сказала б щось інше. Можливо, вона зауважила б, що такий гарний і такий юний чоловік заслуговує більшого, аніж смерті — своєї чи інших. А втім, я ж промовчала, коли власник сказав: «Ненавиджу митців». Ніхто не вигукнув: «Я також митець!» або «Я захищаю митців!». Невже в залі не було ні глядачів, ні акторів? Прометей і великий хор, легкокрилий Гермес, Посейдон із тризубом — де вони всі вечеряли?!

Юнак запхнув руку під плащ. Нарешті! Нарешті ми мали побачити захований пістолет. Але то був щур — він витягнув мертвого щура (напевно, приніс із собою), товстого щура із закрученим у бублик хвостом. Жіночка напідпитку заверещала і сховала обличчя в руки. А шаленець ніжно погладив щура, схопив за хвіст і став розгойдувати.

— Дозвольте представити вам Гораціо, мого єдиного друга! — з несподіваною ласкою заявив юнак.

І з обуренням продовжив:

— Він мешкав тут, харчувався на вашому гидкому смітнику, спав на вашій брудній кухні!

Зала враз замовкла і ніби закам’яніла.

— Я не платитиму! — гукнув юнак, але ніхто на це не звернув уваги.

Він вагався, роздивлявся кожного з нас.

— Ходімо, Гораціо, геть звідси, геть! — крикнув він.

І зі щуром у руці шаленець упевненим кроком попрямував до виходу, переконаний, певно, що владою мертвої тварини відчинить замикані двері. Звісно, нічого не вийшло. Тож він зупинився, обернувся, мов робот, і пішов назад, углиб зали. Задні двері теж виявились замиканими. І юнак, напевно знаючи свою ціль, підійшов до мене, обережно підніс щура до мого носа, а потім, підтягнувши до себе другою рукою паперову скатерку на моєму столі, зіжмакав її та кинув мені під ноги, заявивши із люттю:

— Кохання! Тільки кохання важить!

Цього разу ніхто не сміявся, а якщо комусь і було смішно, то я не помітила. Моє захисне скло дало тріщину.

Юнак зі щуром пішов углиб зали, ще раз спробував відчинити двері, знайти вікно. Гнітюча мовчанка тривала. Він, ставши воскового кольору, повернувся до нас. І цієї миті хтось упевнено постукав у віконце дверей.

Бармен квапливо вийняв ключ із кишені, відчинив двері — і до бару зайшли четверо поліцейських. У кожного було по пістолету на поясі — великі чорні кобури важко було не помітити. Найстарший і найогрядніший байдужим тоном запитав у підозрюваного документи, а інші обачно тримали руки на кобурах.

І юнак уже не так упевнено, мляво гойдаючи мертвим щуром, знову сказав:

— Ви не знаєте, з ким маєте справу...

Аж раптом він обурено кинув гладкому комісару:

— А ви хто взагалі такі?!

На цих словах комісар схопив його за праву руку і з силою, яку в ньому годі було вгадати ще секунду тому, вивернув за спину. Щур із вологим звуком плюхнувся на підлогу. Юнака виштовхали на вулицю. Я бачила, як його провели переді мною, він не чинив опору, але кривився від болю. Крізь вікно ми бачили, як група швидко й упевнено віддалялась. Звична