Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Розколини, Ненсі Х'юстон 📚 - Українською

Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розколини" автора Ненсі Х'юстон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 75
Перейти на сторінку:
й маленького, мов у ельфа.

— А де великий годинник? — раптом запитала Ей.Дж.М. — Отам, у кутку... висів такий гарний годинник...

Знову запала тиша. Цього разу ми з мамою перезирнулися, бо ця тиша була справді дивною.

— А ти не пам’ятаєш? — здивовано мовила Ґрета. — Його ж дідусь розбив...

— Невже? Розбив? Ні, не пам’ятаю...

— Дивно, як ти могла... це ж було того дня, як... він усе побив, усе!.. Невже справді не пам’ятаєш?

— Ні, мені дуже шкода. Звідтоді я прожила чимало інших життів. І спогади про те життя... щонайменше уривчасті... Не забувай, що я молодша за тебе. Тобі тоді було... скільки? Років десять? Тоді, наприкінці війни... А мені було лише шість з половиною. Істотна різниця.

— Так, це правда, — кивнула Ґрета.

Вона відсунула свою тарілку і з очевидним зусиллям підвелася.

— Тессо, — сказала Ґрета мамі, — вам не буде складно зварити для ваших рідних кави? Я мушу трохи полежати.

І вона похитнулася. Зробила кілька кроків — і знову похитнулася. Ми не знали, що робити. Седі не могла їй допомогти, а для нас Ґрета була незнайомкою, ми не наважувалися торкатися її тіла. Тоді підвелася Ерра.

— Ґрето, давай допоможу, — запропонувала вона. І дві старенькі залишили вітальню, похитуючись разом.

— Яка чудова порцеляна! — скрикнула мама, виймаючи з кухонного буфета оздоблені квітками чашечки з блюдечками.

— Правда ж, вони неймовірні? Такі крихкі! — сказала Седі. — Це дрезденська порцеляна.

Розмова тривала далі в такому ж дусі — не знаю, як вдається жінкам весь час джерґотіти й пискотіти і не з’їжджати з котушок («Правда ж, мило? О, як вишукано!»), — та оскільки я не був зобов’язаний лишатися за столом на каву, то й подався в коридор у пошуках вбиральні, щоб на самоті проаналізувати свої думки.

Какавеля вийшла бездоганна, формою — як ракета, чітко сформована, але не тверда. Поки вона виходила, я повторював: «Як же мені бракує інтернету! Як же мені бракує Ґуґлу!» Я міг закластися, що в цій забутій Богом норі ніхто ніколи не чув про інтернет.

Я побрів назад до вітальні. Обережно ступаючи ногами в шкарпетках товстим заквітчаним килимом коридору, я зиркнув на свій електронний годинник і побачив, що вже пів на четверту. Чудово! Мама казала, що повертатись ми будемо о четвертій, тож уже за півгодини я міг починати смикати її за рукав і вдавати обурення: «Ти ж казала... Ти ж обіцяла...»

І саме тієї миті, коли я уявляв, як це кажу, я почув, як Ей.Дж.М. невдоволеним тоном вимовляє ті самі слова:

— Ти ж казала! Ти ж обіцяла!

Ґрета їй щось відповіла німецькою.

Двері до кімнати були трішки відтулені. Коли я зазирнув, щоб дізнатися, що ж відбувається, то власним очам не повірив: двоє стареньких сварилися через ляльку! Ей.Дж.М. стискала її в руках — це була негарна лялька у жахливій сукні з червоного оксамиту, — і лють аж вихлюпувалася з її обличчя.

— Вона моя! — шипіла Ерра. — Вона завжди була моєю! Та навіть якщо забути про це... хай би навіть вона не була моєю... Ґрето, ти ж мені її обіцяла!

Ґрета знову щось відповіла німецькою. Вона здавалася виснаженою. Підійшла до ліжка і просто на нього впала — так важко, що зарипіли пружини. Потім Ґрета зітхнула — і вже не рухалася.

Стискаючи ляльку в руках, Ей.Дж.М. підійшла до ліжка. Вона довго стояла і дивилась на свою сестру — на жаль, стояла вона спиною до мене, і я не міг знати, який вираз був на її обличчі.

II. Рендалл, 1982 

Тієї весни я вперше збагнув, якої форми рік. Коли на вітті дерев почали вигулькувати листочки, у пам’яті зринув яскравий спогад: минулої осені вони з’являлися так само, і я з подивом подумав: «То он він який, виявляється, рік!»

Кожен сезон має власні, тільки йому притаманні ігри, які допомагають забутися. Весною це кулі — їх можна катати, як тільки висохне бруківка. Від сильних щиглів мертвіє ніготь на великому пальці. Кулі стикаються з легким сухим стуком. З іншими дітьми з нашого будинку ми іноді грали в квача. Ходили в дитсадок і залазили на клітку з курми. Я звисав униз головою, зачепившись коліньми. Хапався руками за паралельні ґрати, просовував одну руку за іншу — тепер у мене виходило доробити цю вправу до кінця, мої руки стали достатньо сильними, вони не зраджували мене, як минулого року, коли на півшляху я раптом ослаб, мусив відмовитися від задуму і впасти на землю. Влітку ми з татом грали в бейсбол у Центральному парку. Я кидав м’яч знову і знову, аж боліло плече, — а тато ловив. Зрідка. Оскільки мій тато далеко не спортсмен, то м’яч частенько пролітав повз нього, а коли тато схиблював, то не біг щодуху підбирати м’яч, як це робить більшість татусів, — він шукав його неспішно, тож я трохи нудився, однак було добре, що розважався тато. Потім він кидав м’яч, а я ловив, рукавичка була для мене завелика, та на початок шкільного року мені обіцяли купити нову, мого розміру. Щойно м’яч бився об велику шкіряну долоню, я хутко стискав пухкі пальці — і готово, м’яч було спіймано, я кричав: «Вибув!» Коли я втомлювався, ми йшли на лавки, я хапався за решітку й тягнувся вгору, щоб подивитись, як дорослі грають у справжній бейсбол з твердим м’ячем. Я мусив лишатися за загорожею, бо мама боялася, що м’яч влучить у мене і виб’є зуби, — дивно було такого боятися, та я все розумів: передні молочні зуби я уже втратив, тож ці були останніми, і якби я втратив ще й їх, сталось би непоправне лихо.

Осінь — це хмаровиська мертвого листя, схожі на великі подушки, у яких можна гасати й качатися.

Зима — це битися в сніжки та відчувати різкий крижаний біль, коли сніжка втрапляє у нижню частину шиї і вода затікає по спині під одяг. Стрибати на інших, терти їм обличчя снігом, борюкатись, кидатись одне на одного, штовхатись, поки подих не заб’є. Ліпити сніговиків. Ховати когось під снігом — чи давати поховати себе. Кататися на санчатах у Катскільських горах[10]. Чути порипування санчат, коли швидкість збільшується і вітер свистить тобі у вуха, а коли з’їжджаєш на заледенілу долину, санчата трусяться і здається, що от зараз уже точно буде боляче, та, на щастя, вони влітають у замет, різко зупиняються, і збиті докупи тіла втискаються одне в одне. З радісним полегшенням усі встають, похитуючись, жартують і сміються.

Ігри я любив понад

1 ... 18 19 20 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розколини, Ненсі Х'юстон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розколини, Ненсі Х'юстон"