Читати книгу - "Місіс Делловей, Вірджинія Вулф"

А потім, коли вони прийшли додому, то він уже й на ногах не міг встояти. Ліг на канапу й благав тримати за руку, щоб не впасти донизу, бо він падає, падає, кричав, що падає в полум’я! Бачив обличчя людей на стінах, які з нього сміялися і всілякими паскудними словами його обзивали, а ще руки, що показували на нього пальцем з-за ширми. Але ж нікого не було. Почав гучно говорити, наче комусь відповідати, сперечався, сміявся, плакав, зробився дуже збудженим і казав їй записувати всілякі дурниці. Суцільну маячню, про смерть, про міс Ізабел Поул. Вона з ним більше не витримає. Але треба вертатися.

Ось вона вже недалечко від нього, бачить, як він видивляється на небо, щось белькоче, потискує собі руки. Але доктор Голмс каже, що нічого серйозного. А що це тоді? Чому він, коли вона сіла біля нього, аж кинувся, подивився скоса на неї, відсунувся, відсахнувся, показав на її руку, схопив руку і так моторошно дивився на ту руку?

Мабуть, тому, що зняла обручку? «Рука дуже схудла», — сказала вона. «Поклала обручку в сумочку», — сказала вона йому.

Він відпустив руку. Усе, нема їхнього шлюбу, подумав він, із болем, із полегшенням. Мотузка перерізана, він підносився, вільний, як і було сказано: він, Септімус, повелитель людей, має бути вільним; єдиного (аякже, дружина викинула обручку, пішла геть від нього), єдиного його, Септімуса, покликано значно раніше за масу інших людей з метою осягнення істини, для розуміння сенсу буття, яке нарешті після всіх трудів цивілізації — греків, римлян, Шекспіра, Дарвіна, а тепер, власне, його — має відкритися… «Кому?» — запитав він уголос. «Прем’єр-міністрові», — відповіли голоси, шерхотячи над його головою. Про верховну таємницю слід повідомити кабінетові міністрів; по-перше, дерева живі; наступне, злочину нема; наступне, любов, всеосяжна любов, мимрив він, хапав ротом повітря, тремтів, із великими потугами видобував слова для надзвичайно глибоких і складних засадничих істин, які для свого висловлення потребували неймовірних зусиль, зате змінювали світ цілковито й повік.

Злочину нема, любов, повторив він, намацуючи картку й олівець, аж тут надбіг скай-тер’єр і почав нюхати його штани, і він страшенно здригнувся. Пес перетворювався на людину! На його очах. Він не міг на це дивитися! Жахливо, просто жахливо бачити, як собака стає людиною! Собака за мить подріботів собі геть.

Божественно милостиве небо, безконечно благе. Воно пожаліло його, пробачило його слабкість. Але яке наукове пояснення (позаяк пояснення обов’язково мають бути науковими)? Чому він здатний бачити крізь тіла, зазирати в майбутнє, знати, що собаки перетворяться на людей? Очевидно, теплова хвиля впливає на мозок, який завдяки еонам еволюції і став аж настільки чутливим. Якщо висловлюватися науковою мовою, то, імовірно, плоть розчиняється у світі. Отже, його тіло настільки піддано мацерації, що залишилися самі нервові волокна. Воно вуаллю лежить на скелі.

Він відкинувся на спинку стільчика, виснажений, але вдоволений. Відпочивав, чекаючи, коли знову почне з великим зусиллям, із великим болем тлумачити для людства істини. Тепер лежав він дуже високо, аж на крижах світу. Під ним тремтіла земля. Крізь його плоть проростали червоні квіти, їхнє шорстке листя шелестіло біля його голови. Вдарилася об скелі, задзвеніла музика. Автомобільний ріжок на вулиці, промимрив він, але тут, на висоті, гудок відбивався від скелі до скелі, розщеплювався, а відтак звукові удари збиралися докупи й підіймалися гладкими стовпами (музика — видима, велике відкриття), перетворювалися на гімн, на гімн, що обвивав сопілку пастушка (дідок свистить на металевій дудці в пабі, промимрив він); і коли хлопчик стояв нерухомо, то із сопілки мелодія линула бульбашками, а коли пастушок підіймався вище, то вона ставала ніжним плачем над гамором вулиці. Хлопчик грає свою елегію просто на дорозі серед вуличного руху, думав Септімус. Тепер хлопчик підіймається в сніги, і навколо нього схиляються троянди — товсті червоні троянди, що ростуть на стіні в мене в спальні, пригадав він. Музика затихла. Ага, старому дали кілька пенні, здогадувався він, і той пішов до іншого пабу.

Але сам він залишався високо на своїй скелі, немов той моряк-потопельник, викинутий на берег. Ага, я нахилився через облавок човна і впав у воду, подумав він. Пішов на дно моря. Був мертвий, а тепер ожив, не чіпайте мене, благав він (знову говорив сам із собою — просто жах!); і перед пробудженням, коли пташині голоси, вуличний передзвін і людський гомін у дивній гармонії стають дедалі гучнішими, кожен сплячий відчуває, як його прибиває до берега життя, тож і він відчував, як його прибивало до берега життя, сонце припікало сильніше, крики ставали різкішими — от-от мало статися щось геть жахливе.

Йому треба тільки розплющити очі, але на повіки щось тиснуло — страх. Він натужився, він смикав, розплющив очі, побачив перед собою Ріджентс-парк. Довгі струмені світла ластилися біля його ніг. Дерева хвилювалися, похитувалися. Ласкаво просимо до нас, здавалося, казав світ, ми приймаємо, ми створюємо. Ось яка краса, здавалося, казав світ. І наче на підтвердження цього (все по-науковому), хоч би куди поглянув: на будинки, загорожу, на антилоп, що витягували шиї з-за частоколу, йому одразу в очі впадала краса. Було неймовірно радісно споглядати за тріпотінням листка в лагідному леготі. А в небі ластівки пірнали, вивертали набік, шугали то вгору, то вниз, коло за колом, але завжди дуже впевнено, ніби прив’язані до еластичної нитки; мухи сідали й підіймалися; а сонячне проміння падало то на один листок, то на інший, ніби в хорошому настрої передражнювало, осліплювало блиском м’якого золота; час від часу по трав’яних стеблах ішов божественний передзвін (можливо, перегукувалися клаксони) — і все це, спокійне й урівноважене, складалося зі звичайних речей і ставало істиною; краса — ось що тепер істина. Краса була всюди.

— Уже час, — сказала Реція.

Слово «час» скинуло свою шкаралупу, вилило на нього свої багатства; і з його губ, як шкірка, як стружки з рубанка, здійнялися невимушені, тверді, білі, невмирущі слова і щодуху полетіли, аби зайняти свої місця в оді Часу, у безсмертній оді Часу. Він співав. Еванс відповідав десь із-за дерева. Мертві у Фессалії, співав Еванс, серед орхідей. Там вони перечікували війну, а тепер там небіжчики, тепер і сам Еванс