Читати книгу - "Нічний репортер"

— Томашевич був знайомий з Зарембою, — пояснила жінка, — власне, в нього він купив віллу, яку той збудував на продаж. І, коли вже відбувався процес над Ґорґоновою, сталося ще одне вбивство в нашій околиці, і знову жертвою впала юна дівчина. Адвокати Ґорґонової відразу заявили про це на суді, але суд до уваги цього факту не взяв. Хоча був свідок, який бачив вірогідного вбивцю.

— Справді? — здивувався я, бо про такого свідка жодна газета не писала. — І хто ж цей свідок?

Жінка тріумфуюче поглянула на мене і промовила по складах:

— То-ма-ше-вич... — і, задоволена ефектом, який викликало в мене це прізвище, продовжила: — Він бачив когось, хто був схожий на садівника Зарембів! Він бачив, як той тікав з місця злочину!

Садівник і справді викликав тоді підозри, але обшук у ньо­го зробили щойно на десятий день після вбивства Люсі. Пригадую, як Обух намагався в тій справі діяти рішучіше, але його не допускали так само, як і тепер.

— Це цікаво, — промовив я. — Отже, Томашевича на суді не заслухали. А що було з садівником?

— Після того другого вбивства, і теж зі слідами зґвалтування, він зник.

— А тим часом слідство було переконане, що то сама Ґорґонова позбавила дівчину цноти пальцем, імітуючи ґвалт.

— Так і було. Наш син товаришував зі Стасем, сином Заремби. Він чув, як Томашевич розповів Генрику, що бачив ко­гось, схожого на садівника. Але той не повірив.

— А ви того садівника бачили?

— Чому ні? Бачили й не раз. Його не було кілька років, а десь років два тому об’явився. Але працює вже не садівником, а водієм... в кого б ви думали?

— Даруйте, не можу вгадати.

— Та в кого, як не пані Ірени Томашевич!

— Ого! — вирвалося в мене. — Отже, вона своєму чоловікові не повірила.

— Та й ніхто не повірив. Мало хто на кого схожий. Томашевич не міг заприсягтися, що бачив саме його.

— А Заремба садівником був задоволений?

— Так, він все дуже швидко робив. Все в його руках аж горіло. Хоча я б такого відлюдька не найняла. Ніколи ні з ким не вітався і не спілкувався, жив сам, на жодні забави не ходив. Хіба до корчми. Дуже підозрілий і гидкий тип. Зиркав на мою доньку, як кіт на сало. Ще й озирався і слину пускав. Я навіть була Генрику пожалілася...

Почувся гуркіт мотору, світло фар пробігло по передпокою. Чоловік встав і визирнув у вікно.

— Приїхали.

Я духом допив каву, обпікаючи ясна, й вийшов на подвір’я. На дорозі стояли карета «швидкої допомоги» і поліцейське ав­то. Двоє санітарів заносили тіло до машини. Молодий поліцейський з хвацькими вусиками освітив мене ліхта­риком.

— Капрал Радомський, — назвався він. — То ви знайшли його?

— Так.

— То ваше авто?

— Моє.

— Як ви його збили?

— Що ви таке говорите? Хіба не бачили, що в нього рана на животі? Посвітіть туди — він сидів у фосі[30]. Там повно крові набігло.

Він підійшов до того місця, присвітив, але похитав го­ловою.

— То й що? Ви його все одно могли збити. От його туди й відкинуло. Поїдете з нами. Маєте якісь папери?

Я дав посвідчення. Він узяв картку без ентузіазму, прочитав, перевернув і так само уважно прочитав те, що було на звороті. Правда, на звороті не було нічого. Він повернув мені документ і промовив знудьгованим тоном:

— Ре-пор-тер... Ви знали того хлопця?

— Ні.

— Я знав, — втрутився нарешті готеляр, бачачи, що поліцейський вже мене доколупав. — То садівник, який працював на Томашевича. Звали його Фелєк.

— Того самого, що застрелився? — аж захлинувся повіт­рям поліцейський.

— Того самого.

— А на — маєш тобі!

Він витяг папіроси й закурив. Підійшов один з санітарів.

— Ну, що там з ним? — запитав поліцейський. — Жити буде?

— Нє. Запізно. В нього рана в животі від кулі. То ви його перев’язали? — звернувся до мене.

— Я.

— Стік все одно кров’ю.

— Ого! Пахне смаленим, — хитав головою поліцейський. — Коли зробите розтин і витягнете кулю, дайте знати. А ви, — звернувся до мене, — револьвер маєте?

— Ні, — збрехав я.

— Хочете, щоб я повірив? Нічний репортер, і без револьвера? Лазите по мордовнях і спелюнках?

— Можете обшукати.

— Все у свій час.

Чоловік з жінкою повернулися до готелю, санітари від’їхали, натомість прибула ще одна поліцейська машина, з якої ви­йшов Обух.

— О, власне тебе я і сподівався тут застати, — звернувся він до мене. — Ну, розказуйте, що тут сталося.

Поліцейський пояснив усе, що знав.

— Не може бути, аби він весь час у тій фосі сидів, — сказав Обух. — Його б за дня помітили. Ви оглянули місцевість? — запитав у поліцейського.

— Не встиг.

— Ну, то ходімо подивимося.

Вони освітили ліхтариками рівчак, потім рушили в бік лі­су, присвічуючи крок за кроком. Я знічев’я пішов за ними. Всюди виднілися сліди крові. За кілька хвилин з-за кущів пролунало:

— Є!

Я підійшов ближче. Там була прим’ята скривавлена трава.

— Тут він лежав якийсь час, а потім поповз до дороги, — сказав Обух. — Нічого ми зараз не вишпортаємо. Треба чекати світанку. А тоді уважніше оглянути місцину. Поїхали.

— А що з ним? — кивнув на мене поліцейський.

— А що з ним не так?

— Він поза підозрою?

— Поза.

Поліцейський з невдоволеною міною пішов до авта. Обух запитав мене тихо:

— На віллі вже був?

— Ще ні. Саме їхав туди, коли натрапив на хлопця.

Я розповів йому про крамаря, про приватного детектива і Емілію, про садівника Зарембів, а також про те, що вдалося почути від вмираючого хлопця: «Білий... білий».

— Мабуть, він мав на увазі того збуя з білим волоссям, — сказав я.

— Він, очевидно, був свідком убивства. Цікаво, ким були ті четверо з «паккарда»? — задумався Обух. — Про двох ми знаємо, що вони переслідували тебе. Як виглядають, знаємо. Хто ще двоє? Та ще й кобіта з ними! Хто вона? Ірена? Емілія? Чи третя невідома? Можливо, Томашевич мав ще одну коханку, про яку Емілія нічого не підозрювала... І хто з них викликав Томашевича з бюра на віллу? А може, Емілія бреше?

— Переконує, що ніколи б шампан не замовила, бо її дує від нього.

Обух розсміявся.

— Не варто її залишати без нагляду. Але поки що найбільшу підозру викликає дружина Томашевича. Може, то вона бу­ла в авті.

— Принаймні вона мала поважний мотив.

— Отже, якась дівчина, хоча я не відкидаю, що це могла бути Емілія, телефонує до Томашевича