Читати книгу - "Гіркі землі"

Старий чекав на неї, а я — ні. Напевно, вона вже у своїй Італії. Ці пташки звикли до вирію, хоча твердо пам’ятають, де їхній дім. Чому старий чекав, що вона прийде, не знаю. Можливо, хвороба і довге лежання в ліжку зробили його чутливішим до людей, спраглим до їхнього товариства. До нас хіба що лікарка приходила, Наталя Іванівна. Ми пережили всіх: хтось вмер, хтось виїхав. Мені навіть приснилось колись, як з гори сиплеться каміння. Бульдозери засипають яр. Забули, що тут залишилося дві живі душі. А то був град, що лупив по даху й торохкотів по ґанку.

— Забудь, — сказала я до свого старого. — Молода, все перемелеться. Борислав ще не таких приводив до тями.

— Нічого ти не розумієш, Рузю. У неї в очах — смерть Борислава. Вона не знає своєї сили, не пам’ятає, звідки її набралася, але та сила не розійдеться, як сіль у воді, мусить щось статись.

— Сам не знаєш, що кажеш!

— Ти гніваєшся, що вона казала нам йти з чужої хати? А я про це тепер думаю. Треба було нам збудувати свою хату, може, й діти б з’явились. Але я б пішов з тобою зараз. То ліпше, ніж вмирати у чужій хаті, межи чужих стін, на чужому ліжку, де вже вмирали до нас…

— Ти забув, що ліжко ми самі купили?

Він помацав коло себе.

— Хіба?

— У 79-му році. Ти премію тоді дістав, і ми купили двоспальне ліжко. І ти будеш перший, хто вмре на ньому, а я — друга. Або навпаки.

То було лише троє людей, виштовханих з лона Борислава, але насправді таких мало бути більше. Але не про тих, інших, мова. Та й немає підтвердження, що вони усвідомлюють чи усвідомлювали свою відірваність, вигнання. І те, що, якби вони стукали у двері, їм би не відчинили. Сказали б суворо: хіба мало дверей ви вже відчиняли, навіщо вам ще ці? Що з того, що ваше коріння у цій землі, коли вона вам не належить. Ваші могили — то все, що ви тут маєте.

Старого вкладали у ліжко магнітні бурі. Слабкі люди чутливі до сонячної активності. Тепер їм є чим виправдати раптове нездужання і переконати рідних, що минеться. Цього літа й справді була висока сонячна активність: механізми виходили з ладу, псувався зв’язок. Але сьогодні Михайло наважився вийти надвір і сидів на ґанку, поки Розалія ходила за покупками. Йому було прикро усвідомлювати, що сили на те, щоб піднятися нагору, з яру, у нього вже немає. На білому наливі, який він посадив замість старого, що всох, не залишилося жодного яблука. Те, що не вдалося зібрати, догнивало під яблунею, але в цьому запаху не було нічого неприємного. Так пахне вино, що бродить у бутлях. У сусіда Ромка, що вже років п’ять як помер, був прес, і він чавив сік з яблук і слив. Так вони мали вино. Ромко часом доливав туди горілки, яку сам гнав. Не мав ні жінки, ні дітей, а хата під кінець обросла самосієм, і здавалося, що там ніхто не живе.

Тепер лишилась тільки їхня хата, де світилось вечорами, але дуже коротко, хіба що треба було посидіти при недужому. Добре, що я слабий, думав Михайло, а не жінка. Він би не дав собі з тим раду. 80 літ, кожен день може стати останнім. Він сердився, що Розалія забула дати йому годинник, і він не знав, чи вже час їй прийти, а чи ні. Не видно було й дороги, бо все заросло. Рузя давно вже не косила, а здалося б. Як-не-як лікарка приходить, поштарка пенсію приносить — встидно. І колись смерть прийде з косою чи без коси, хтозна, як вона тепер ходить. Старий аж посміхнувся від того, що поставив поруч з лікаркою і поштаркою смерть. Три особи сюди можуть прийти. То вже немало.

Але тут скрипнула хвіртка, і з’явилась четверта особа. Дівчина. Та, яка приходила до них у грозу. Вона аж остовпіла, побачивши його на ґанку. Вигляд мала змучений, в руці тримала чорні окуляри, а шия була замотана довгим шаликом.

— Підеш зразу нагору, — спитав він лагідно, аби її не сполохати, — чи посидиш трохи зі мною?

Ліля присіла на східці, готова кожної миті, як дика кицька, зірватися і шаснути в траву.

— Рузя пішла в магазин, час би їй уже вернутися, — повідомив старий. — Ото здивується, коли тебе побачить.

— Я через тиждень їду до Італії. Надовго. Може, й не вернусь.

Ліля не уточнила, куди вона може не повернутися: додому чи сюди, у місце, яке її так притягувало. Але вона про це подумала. Бо сюди б вона ще повернулась. Тут було багато непізнаного.

— Смутне тут місце, правда? — спитав Михайло. Невідомо, що він мав на увазі: цей старий дім, зарослий сад чи, взагалі, Борислав.

— Смутно на цвинтарі! — буркнула Ліля. — А тут спокійно. Не бійтесь, я не накладу на себе руки.

— Мені навіть таке на думку не спало б, дитино. Чого тобі молодій і здоровій накладати на себе руки!

— А! — відмахнулась Ліля. — То таке…

— А що ти робила весь цей тиждень?

— Гуляла по Бориславу. Робила собі екскурсії.

— Сама?

— Ага.

— У тебе що, нема коліжанок?

— Тепер нема.

— Ну, як тепер нема, то, певно, й раніше не було.

— Не знаю, якісь були.

— Самому тяжко, — обережно зауважив старий.

— Я би хотіла у вас нині заночувати. Можна?

— А вдома знають?

— Скажу, що в коліжанки ночую. Мама поїхала до Львова, а тато з братом перевіряти не будуть. Я вже доросла.

— Ну то ночуй, чом би й ні.

Старий сказав це якось невпевнено, і Ліля не повірила у його щирість. Певно, останнє слово має бути за пані Розалією.

— Я обійшла все місто. Усі заводи в руїнах, позаростали бур’яном. І тут в яру так само. В Італії такого нема. Чому у нас так?

Михайло кашлянув.

— Може, земля хоче відпочити.

— А в Європі хіба земля не хоче відпочити? Я думаю, що люди мають забагато грошей і їм все одно. Китайські товари дешевші за наші, тому й позакривали заводи. Шкода, що про людей тоді ніхто не думав.

— Люди самі про себе повинні думати. Правда, я вже кілька літ не виходив у місто, і телевізора не маю. Часом жінка газети приносить. Вона більше знає. Я думаю не так, як