Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Того ж вечора вилаяла мене й хазяйка. Я, якщо ти пригадуєш, лягаючи спати, побачив під стелею сіно. Я думав, що гостинна m-me Торгакова це спеціяльно для нашої постелі там повісила. Не довго думаючи, я сіно зірвав і постелив. Було приємно лежати. Я заснув. Розбудив мене гомін. Наді мною стояла хазяйка, од серця їй аж живіт сіпався, а трохи позад неї стояв ти, Ромо, в тебе сіпалися безгучно від сміху губи. Не сміялася тільки коза зі своїми дітками, вона чудно висмикувала сіно з-під мене й інколи задоволено мекала. Сіно це, як мені з’ясувала хазяйка, вона купила на базарі, купила недавно і заготувала на зиму. Як цього кози не знали?

Другого дня мені вранці хазяйка дала дві цеберки наносити з басейну повну діжку води. Я почував себе так бадьоро, що побіг до басейну й майже бігом приніс цеберки. Але ця моя поквапливість розгнівала хазяйку. Річ у тому, що я її застав біля моєї торби. Звичайно, я не сказав нічого. Лише коли вона пішла на базар, я найголовніше з харчу поховав у сараї між дровами.

Несучи останні дві цеберки, я нагнав білявеньку повненьку дівчину. Вона була в білих черевичках, в тендітних білих панчохах, що красили так ноги. У двір ми ввійшли разом.

– А ви хіба в нас живете? – спитала вона.

– Тут, – почервонівши, промовив я.

Дівчина презирливо оглянула мене з ніг до голови. На обличчі вона спинила довгенько свій погляд, і я помітив, як презирливість зникла; вона навіть посміхнулася.

– Учитись приїхали?

Я кивнув головою. Вона пішла, а я дивився услід. Потім ми випадково зустрічалися, вона щось питала у мене, а я щось відповідав. А одного разу, як ти, Ромо, стомлений від шукання посади, заснув, я взув твої ботинки, почистив їх, надів твою блузу, зав’язав твою краватку, зачесав своє чорне густе волосся й вийшов на двір через козячі дверця.

На щастя, в твоїй кишені були дрібні гроші з моєї троячки. Білява повненька дівчина чекала мене біля хвіртки. Ми пішли в сад, де росло лише три сухотних осики. В саду було багато людей, вони ходили по двоє і в темних закутках цілувалися. Моя знайома була цікава людина! Як ми проходили біля буфету, вона з приємним сміхом питалася, чи мені подобаються пирожні. Ромо, на другий день ти здивувався, що твоя кишеня за ніч спорожніла. Ти лаявся, а мені весело було. Зося (так звали ту дівчину) тієї ж ночі пестила моє волосся, цілувала мої губи, подовгу дивилася в очи. Вона, мовчазна й жадібна, притискала мою голову до своїх грудей. Сиділи ми тоді, мабуть, над кімнатою, де ти безтурботно спав з милими козенятами. Батьки Зосі жили влітку на дачі, за містом, сестра старша поїхала до тьоті. В трьох кімнатах з килимами, з калачиками на вікнах, із старенькою, але чепурненькою меблею, ми були вдвох. Моє піднесення зробило мене розумним, веселим, сміливим. Я, до нестями регочучися, притискував м’який стрункий стан дівчини. Ромо! А який світ у кімнаті був гарний! Тоді я догадався, що елексиру ніякого не треба шукати, елексир – повітря. Воно живило мене, його я набирав повні груди.

Як потім виявилося, Зося мала на другий рік теж вступати до інституту. Через кілька день приїхав її батько – вусатий інженер, він не міг фрази сказати без «дескать». Я його відразу зрозумів – він захотів, щоб я готував його доньку. Мене запросили нагору, до інженера. Зося підійшла й таємниче сказала:

– Це все я.

Важко стукаючи підборами, крутячи однією рукою вуса, ввійшов батько. Він почав спочатку екзаменувати мене. Іспит я витримав, від задоволення інженер витер свою лисину хусткою. Потім почали торгуватися. Я виторгував снідання й обід. А хіба цього мало?

Але заняття мали початися через два тижня, бо батько хотів, щоб доня погуляла. Він попрощався зі мною, не подаючи руки. Говорили ми з ним в кухні; він, напевно, був іншої думки про мене, ніж доня, і, мабуть, боявся, щоб я своїми чобітьми не зіпсував килимів.

Але до занять, за ці два тижні, хазяйка m-me Торгакова зовсім іншими очима стала на нас дивитися. Попервах, вона до мого прізвища додавала «господін», а коли сердилася – «товариш», потім вона ці знаки пошани забула. Вона навіть стала в’їдлива, обридала, нагадуючи про порося, що нібито мав прислати мій батько із свинячого заводу. А одного разу обізвала при тобі, Ромо, мене злодієм за те, що я взяв окраєць хліба. А що ж я мав діяти? Мені хотілося їсти. Не міг же я прохати милостині в Зосі. Соромно. Розмовляючи зо мною, m-me Торгакова заплакала. Мені шкода її стало, перед тим я бачив, як вона несла на базар кофту. Ти, Ромо, від жалю теж її втішав, ти говорив, що озолотиш усіх, як нарешті тобі дадуть стільки утримання, скільки ти захочеш. M-me Торгакова почервоніла.

– Дурите ви мене, – вона була харків’янка, через те додала, – ракли!

– Навіщо лаятися? – сказав ти, мій друже, образившися. – Чого ж ви хочете? У твого батька є свинячий завод?

Це питалися в мене. Звичайно є, хіба б я став брехати. Але хазяйка презирливо захитала головою.

Вона свої наміри здійснювала чудово. Раніше я щодня прибирав нашу