Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Книги Якова, Ольга Токарчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книги Якова" автора Ольга Токарчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 189 190 191 ... 258
Перейти на сторінку:
одного: що більше ми прив’язуємося, то більшого болю зазнаємо, коли врешті все осягаємо.

Я більше Тобі, друже мій, не писатиму. Ти розважив мене своїми оповідками на схилку віку і підтримав, коли трапилося зі мною те нещастя. Бажаю Тобі довгих і здорових літ. І хай Твій прекрасний сад у Фірлеєві тішить людей і служить їм — так само, як і бібліотека Твоя та всі Твої книжки…

Пані Ельжбета Дружбацька закінчує лист і відкладає перо. Відсуває молитовну підставку, звернену в бік розп’ятого Христа, що висить на стіні, — кожний його зболілий м’яз вона вже знає напам’ять. Лягає навзнак на підлозі, обсмикує коричневу вовняну сукню, схожу на сутану, руки складає на грудях, наче небіжчиця, зір спрямовує в якесь ніщо, яке висить у повітрі. І так лежить. Уже навіть не намагається молитися, слова молитви її мучать, здаються переливанням з пустого в порожнє, перемелюванням всоте одного й того ж зерна, повного куколю, отруйного. Невдовзі їй вдається досягти специфічного стану й залишатися в ньому, доки не задзвонять до вечері. Важко описати цей стан. Дружбацькій вдається просто зникнути.

Єнта, яка присутня завжди, втрачає Дружбацьку з очей. Летить швидко, як думка, до адресата листа, що лежить на столі: якраз мочить спухлі ноги в цебрі. Сидить згорбившись; можливо, задрімав. Його голова схилилась на груди, він, здається, похропує. Ох, Єнта знає: те вимочування ніг уже не допоможе.

Останнього листа ксьондз Хмельовський вже не може прочитати, і він тижнями лежить нерозпечатаним на столі серед інших паперів. Ксьондз Бенедикт Хмельовський, рогатинський канонік, помирає від запалення легень. Якось нетерпляче й необачно він вибіг у сад, щойно засяяло сонце. Наступник Рошка Ізидор, хлопець молодий і недосвідчений, а також покоївка Ксенія зволікали з викликом лікаря аж до наступного ранку. Та й доїхати було непросто: дороги розмокли. Він помер спокійно, гарячка перед самою смертю спала, і він зміг висповідатися та прийняти єлеопомазання. На столі ще довго лежала книга, розгорнута на вражаючій гравюрі. Під нею були віршовані рядки, а поруч — переклад, зроблений рукою ксьондза.

Наступник отця Бенедикта, який прийняв плебанію у Фірлеєві, цілий вечір порядкував папери свого попередника, готуючись переслати їх у курію. Розпечатав і лист від Дружбацької, але не надто знав, хто ця жінка. Проте його здивувало, що ксьондз листувався з жінками: він знайшов цілу скриньку таких листів, старанно впорядкованих за датами і перекладених висушеними квітами, мабуть, аби міль не з’їла папір. Він не знав, що з ними зробити, бо до книг, які йому було наказано спакувати і вислати до львівського єпископства, вони якось геть не пасували. Певний час тримав скриньку біля ліжка й перечитував собі ті листи з приємністю, потім забув про них, заховав скриньку під ліжко, і там, у вогкій спальні плебанії, ті листи зітліли й перетворилися на мишачі гнізда.

В останньому листі Дружбацька писала ще, що найгіршими є два запитання: «чому?» і «навіщо?».

А проте я не можу стриматися, щоб їх не ставити. Тож відповідаю собі, що Господь Бог хоче нас, сотворених і грішних, сотворінням-таки й покарати. Сам же вмиває руки, щоб залишитися в наших очах милосердним. Шукає способів знищити нас опосередковано, так, аби це здавалося природним і неминучим, замість того, щоб убити нас власноруч, — адже цього ми збагнути точно не змогли б.

Міг же Бог зцілити Наамона з Тарду одним своїм словом, а проте велів йому йти і скупатися в ріці Йордані. Міг сліпого вилікувати самою силою своєю, але змішував слину з глиною й клав йому на очі. Міг би зцілити будь-кого, натомість вигадав аптеку, лікарів, трави та медикаменти. Його світ — то велика вистава.

Про повернення Молівди до життя

Молівда схуд і геть не схожий на того Молівду, який був кілька років тому. Гладенько поголений, тонзура майже непомітна, волосся коротко підстрижене. Виглядає молодшим. Його старший брат, військовий у відставці, трохи засоромлений цією зміною. Не розуміє, що сталося з Антонієм на старі літа. У Варшаві подейкують, що він закохався без пам’яті та взаємності в заміжню жінку, а та дала йому фальшиві знаки прихильності. І ось так замакітривши голову Молівді, кинула його. Його брат цього не розуміє, хоче вірити, що це неправда. Вже легше було б збагнути, якби йшлося про честь, про зраду, але якесь там кохання? Поглядає на брата з підозрою. Може, річ у чомусь іншому? Може, хтось його зурочив? Адже йому так добре велося у примаса.

— Я чудово почуваюся. Не дивися так на мене, брате, — каже Молівда і знімає сутану через голову.

Перед монастирем чекає карета, а в ній — одяг для Антонія Коссаковського, якого кличуть Молівдою. Одяг звичайний: штани, сорочка, польський жупан та скромний темний кунтуш, а до того пояс. Усе стримане. Настоятелеві монастиря він запропонував щедру пожертву золотом, але настоятель, здається, трохи розчарований. Молівда-бо здається вельми побожним: молився дні і ночі, лежав хрестом у каплиці, не відходив від ікони Матері Божої, Цариці Світу, яку вподобав. З братами заговорював рідко, в різних монастирських роботах брати участі не хотів, та й до тутешніх порядків звикнути йому було непросто. Тепер він іде попереду свого брата, полковника, рукою тримається за цегляну стіну, його босі стопи в сандаліях дратують брата: ноги мають бути взутими, найкраще — у військові чоботи. Босоніж ходять хіба що селяни чи євреї.

— Я використав увесь свій вплив, щоб ти потрапив до королівської канцелярії. Тебе підтримав сам примас, і це виявилося вирішальним. Усе лихе тобі було пробачено. Тобі дуже пощастило, Антонію. Їм важливо, що ти знаєш мови… Вдячності я ніякої не хочу, роблю це заради спокою душі нашої матері, царство їй небесне.

Коли карета рушає, Антоній зненацька цілує брата в руку і починає плакати. Полковник зніяковіло прокашлюється. Він сподівався, що Антоній повернеться достойно, по-чоловічому, як пасує шляхтичеві. Молодшого брата він вважає невдахою. Що його смикнуло йти до монастиря, коли в країні така розруха? Звідки ті напади меланхолії в час, коли держава під владою молодого і невпевненого в собі короля дедалі більше узалежнюється від цариці?

— Нічого ти, брате, не тямиш. Ти за мурами монастирськими сховався, доки країна у скруті, — каже він докірливо і, сповнений гіркоти, відвертається до віконечка карети.

І продовжує, звертаючись наче не до брата, а до краєвиду за вікном:

— Під час сейму посіпаки посла імператриці витягли за шкірку чотирьох представників Речі Посполитої, наче підлітків. Як наймитів їх виштовхали. І як ти гадаєш, дорогенький,

1 ... 189 190 191 ... 258
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книги Якова, Ольга Токарчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книги Якова, Ольга Токарчук"