Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Тижні, місяці, пори року линуть повз мене. Вони здаються не довшими, ніж літній день чи зимовий вечір. Ось луки, де ми гуляємо з Дорою, — поле квітне ясним золотом, і раптом на полі нема нічого, крім копиць сіна, прикритих товстими шарами снігу. Весело під життєдайним сонцем струмить річка між розлогими берегами, де гуляємо ми з Дорою в неділю; але ось війнув зимовий вітер, хвилі надимаються, і швидше, ніж будь-коли, річка рине до моря, ще хвилина — і грізні хвилі прудкого потоку надовго сховалися під твердою корою криги.

Ані найменших змін не відбувається в будинку двох пташкоподібних леді. Годинник цокає на каміні, барометр висить у залі. Ані годинник, ані барометр ніколи не показують правди, але ми щиро віримо їм обом.

Я дійшов повноліття. Мені вже двадцять один рік. Але час нагороджує гідністю кожного в свою чергу. Згадаймо, чого я досяг.

Я приборкав дикого коня стенографії, та з її допомогою я маю тепер порядний прибуток. Мене вважають відмінним стенографом, і я разом з іншими одинадцятьма колегами записую парламентські дебати для ранкової газети. Щовечора записую пророцтва, яким ніколи не судилося здійснитися, безперестанку чую глибокодумні пояснення, які лише більше спантеличують. Я плаваю в океані слів. Британія, ця нещасна жінка, зав­жди стоїть переді мною, немов птаха, поранена конторськими перами і зв’язана по руках і ногах червоними стрічками. Я потрапив за куліси і пізнаю всю ціну політичного життя. Я остаточно зневірився і не маю шляху назад.

Мій любий старий Тредльс теж спробував себе в цій справі, але виявилося, що Тредльсу вона не підходить. Він дуже дотепно жартує зі своїх невдач і пригадує, що він зав­жди вважав себе повільною черепахою. Час від часу він працював у тій самій газеті — збирав сухі факти, що їх потім викладали і прикрашали більш талановиті. Він отримав можливість стати адвокатом; з дивовижною самовідданістю, відмовляючи собі в усьому, він зібрав, нарешті, другу сотню фунтів стерлінгів і заплатив за себе вступний внесок. У день його вступу на посаду знищена була величезна кількість гарячого портвейну, і якщо судити з рахунку, його контора отримала з цього порядний прибуток.

Я випробував свої сили й на іншому терені. З острахом і тремтінням взявся я до авторського пера. Я потайки написав невеличкий нарис, надіслав його до журналу, і він був надрукований. Відтоді я написав безліч нарисів, і тепер мені регулярно платять за літературні праці. Взагалі, мій добробут має тепер міцні підпори. Вираховуючи свій щорічний прибуток на пальцях своєї лівої руки, я вже переходжу з третього пальця на четвертий і спиняюся на середньому його суглобі.

Ми переселилися з Букінгем-Стрит до приємного маленького котеджику поблизу того будинку, що його я оглядав, коли вперше запалився ентузіазмом боротьби і праці. А проте моя бабуся (вона за добру ціну продала свій будинок у Дуврі) не збирається лишатися зі мною, а має намір оселитися в ще меншому котеджику поблизу нашого. Що це віщує? Моє одруження? Так.

Так! Я одружуюся з Дорою! Міс Лавінія і міс Клариса висловили свою згоду і тепер пурхають, наче справжні канарки. Міс Лавінія взяла під свій безпосередній нагляд гардероб нареченої. Безнастанно вирізає вона якісь загадкові фігури з обгорткового паперу і сперечається з респектабельним молодим чоловіком, який щодня приходить до їхнього будинку з великим клунком і з рулеткою під пахвою. Модистка з голкою і ниткою на грудях вже безвихідно живе в домі, їсть, п’є й спить не інакше, як з наперстком на пальці. Вона перетворила мою милу на манекен. Щоразу її кличуть, щоб приміряти те чи інше. Нам не дають поговорити ввечері і п’ять хвилин; раз у раз якась метушлива особа жіночої статі стукає в двері і каже:

— О, будь ласка, міс Доро, ходіть нагору, якщо ваша ласка?

Міс Клариса і моя бабуся нишпорять по всьому Лондону, відшукуючи різноманітні меблі, що їх потім пропонують на розгляд Дорі і мені. А втім, значно зручніше було б купувати одразу, без цієї церемонії попереднього огляду, бо коли пропонують нам кухонну жаровню або ширми, увага Дори спиняється на китайському будиночку для Джіпа, з маленькими дзвониками на даху, і Дора визнає китайський будиночок кращим за всі інші меблі і витрачає багато часу на те, щоб призвичаїти Джіпа до його нової резиденції; входячи й виходячи, він несамовито дзвонить усіма маленькими дзвониками і жахливо лякається.

Пеготті з’являється нам на допомогу і негайно береться до праці. Її праця полягає в тому, щоб чистити все, що тільки можна вичистити. Вона полірує все, що тільки можна полірувати, аж доки речі не починають блищати, як її власне чесне обличчя. І тепер іноді я бачу, як її самотній брат проходить уночі темними вулицями і пильно вдивляється в обличчя пішоходів. Я ніколи не розмовляю з ним у таку годину. Щоразу, коли його понура постать виходить наперед, я знаю надто добре, чого він шукає і що боїться знайти.

Чому Тредльс має такий урочистий вигляд, коли під кінець дня приходить за мною до палати (для форми я все ще іноді ходжу туди, коли є час)? Здійснення моїх юнацьких мрій наближається! Я беру дозвіл на шлюб!

Це — маленький, але дуже вагомий документ; Тредльс розглядає його на моєму столі з захватом і благоговінням. У ньому стоять імена Девіда Копперфілда і Дори Спенлоу у давно омріяному з'єднанні; і тут, в кутку, на наш союз дивиться цей батьківський заклад — управа гербових знаків, яка так шляхетно зацікавлена в різних перипетіях людського життя; і архієпископ Кентерберійський дарує нам своє благословення в друкованій формі, і робить це так дешево, як можна лише було сподіватися.

Тим не менш, я наче уві сні — в солодкому, щасливому, неймовірному сні. Я не можу повірити, що це справдиться, хоч і певний — всі перехожі, зустрічаючись зі мною на вулиці, добре знають, що післязавтра я маю одружитися. Проктор, який має привести мене до присяги, знає мене здавна, виконує свій обов'язок нашвидкуруч, і ми чудово розуміємо один одного, наче спілкуємось умовними масонськими знаками. Тредльсу тут нема чого робити, але він все ж таки приходить разом зі мною, як мій офіційний свідок.

— Сподіваюся, наступного разу ти прийдеш сюди, мій любий хлопче, — кажу я Тредльсу, — за такою самою справою, яка привела сюди мене, і сподіваюся, це буде зроблено швидко.

— Дякую за добрі побажання, мій любий Копперфілде, — відповідає він. — Я також сподіваюся на це. Велика втіха знати, що вона чекатиме на мене скільки завгодно часу, і що вона справді — наймиліша дівчина...

— Коли ти маєш зустріти її біля контори диліжансів? — запитую я.

— О сьомій, — каже Тредльс, поглядаючи на свій простий старий срібний годинник — той самий, що з нього він колись у школі витяг колесо, аби змайструвати водяний млинок. — Здається, в цей час приїздить і міс Вікфілд, чи не так?

— Трохи пізніше. Її диліжанс прибуває о пів на дев’яту.

— Кажу тобі, мій любий хлопче, — говорить Тредльс, — я майже так само щасливий був би, якби сам одружувався. Яка втіха, що все це приходить до такого щасливого кінця! Дуже дружньо та чуйно з твого боку запросити мою Софі брати участь у церемонії разом з міс Вікфілд, як подругу нареченої! Я зворушений до глибини