Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

довго, аж поки заспокоївся. Відколи я став утікачем, часто прокидався у холодному поті, відтоді мусив так себе заспокоювати. Подивився на бронзу, що останнім відблиском кольору ловила нічне світло, і раптом відчув, що вона жива. Не faк, власне, форма, як патина. Сама патина не була мертва, ніхто її не наносив, не створював штучно на шорсткій поверхні за допомогою кислот; вона наростала сама, дуже повільно, століттями, народилася з води, в якій лежала, з надр землі, з якими взаємодіяла, і, можливо, чіткі сині смуги при її основі вказували на фосфорні сполуки, що виникли сотні років тому через контакт із мертвим тілом. Патина слабко поблискувала, так само як і неполірована бронза епохи Чжоу в музеї, — її шпарувата поверхня не поглинала світла, як це буває зі штучно обробленими спижевими виробами, а, навпаки, надавала ніжності шовку-сирцю. Я піднявся і сів до вікна. Майже не дихаючи, сидів так дуже довго, цілком віддавшись самому лише спогляданню, що поступово витіснило з моєї голови решту думок.

Я протримав бронзу ще два дні, а потім знову пішов на Третю авеню. Цього разу я застав там іншого брата Льові, схожого на першого, але елегантнішого і сентиментальнішого — наскільки це взагалі можливо для торговця антикваріатом.

— Ви принесли бронзу назад? — запитав він і відразу ж витягнув гаманець, щоб повернути мені тридцять доларів.

— Вона справжня, — відповів я.

Він весело і добродушно глипнув на мене:

— Але з музею її викинули.

— Я переконаний, що вона справжня. Я повертаю, щоб ви її продали.

— А ваші гроші?

— Віддасте їх разом із половиною прибутку. Як і домовлялися.

Льові встромив руку в праву кишеню, витяг звідти десятидоларо-

ву купюру, поцілував її і переклав у ліву.

— Можна вас чимсь пригостити? Що б ви хотіли?

— Чому? Ви мені вірите? — Я був приємно вражений, бо вже давно звик, що мені ніхто ніколи не вірив — ні полісмени, ні жінки, ні інспектори з питань імміграції.

— Ні, — радісно відповів Льові-молодший. — Просто я побився об заклад із братом: якщо ви вертаєте бронзу, бо вона фальшива, то п’ять доларів отримує він, а якщо ви її вертаєте, навіть коли вона справжня, то десять виграю я.

— Отже, оптиміст у сім’ї саме ви.

— Фаховий оптиміст. А мій брат — фаховий песиміст. У ці важкі часи ми таким чином розділяємо на двох імовірні ризики. Тепер більше ніхто не може поєднувати у собі і те, й те. Як щодо чорної кави?

— Ви — віденець?

— Так. Віденський американець. А ви?

— Віденець за покликом серця і громадянин світу.

— Добре. Тоді ходімо на каву до Емми, це навпроти. Щодо кави американці — справжні спартанці. Вони або заварюють її на похорон, або готують рано-вранці і на весь день. Для них не проблема по кілька разів підігрівати її на плиті, замість того щоб просто зварити свіжої. Емма такого не розуміє. Вона — чешка.

Ми перейшли через гамірну вулицю. Поливальна машина розхлюпувала навсібіч струмені води. Нас ледь не переїхала фіолетова машина, що розвозила дитячі підгузки. Льові врятувався граційним стрибком. Я побачив, що на ньому були лаковані черевики.

— Виз братом не однолітки? — запитав я.

— Близнюки. Та для клієнтів ми Льові-старший і Льові-молод-ший. Мій брат на три години старший. Тому астрологічно він теж Близнюк. А я народився під знаком Рака.

Через тиждень із відрядження вернувся власник фірми «Льо&Ко», експерт із китайського мистецтва. Він ніяк не міг уторопати, чому музей вирішив, що ця бронза — фальшивка.

— Це, звісно, не шедевр мистецтва, — пояснив він. — Але, безсумнівно, це бронзовий виріб епохи Чжоу. Пізнього Чжоу. Якщо точніше, то — перехідного періоду з Чжоу до Хань.

— І скільки вона коштує? — запитав Льові-старший.

— В аукціонному домі Парк-Бернет за неї дали б від чотирьохсот до п’ятисот доларів, але не більше. Китайська бронза нині знецінилася.

— Чому?

— Бо зараз усе знецінилося. Війна. Мало колекціонерів китайської бронзи. Я можу викупити її у вас за триста доларів.

Льові похитав головою:

— Думаю, спершу її треба запропонувати музею.

— Чого це? — здивувався я. — Вона наполовину моя. Чи, може, ще й віддасте її за ті ж п’ятнадцять доларів, за які купили? Це ж глуп-ство!

— Хіба у вас є розписка?

Я спантеличено вирячився на нього. Він підняв руку:

— Зачекайте секундочку, не кричіть. Хай це буде вам наукою. Завади і на все вимагайте розписку. Колись і зі мною таке сталося.

Я й далі невідривно дивився на нього.

— Я піду до музею і поясню, що вже майже продав бронзу. Тобто розповім усе як є. І знову запропоную її музею, бо Нью-Йорк — це велике село. Принаймні, для торговців антикваріатом. Через кілька тижнів усі вже знатимуть, що сталося. А музей нам завади потрібний. Саме тому. А вашу частку я вимагатиму відшкодувати.

— Скільки?

— Сто доларів.

— А скільки отримаєте ви?

— Половину того, що заплатять згори. Домовилися?

— Для вас це все просто розвага, я ж ризикнув майже половиною моїх статків заради цієї бронзи.

Льові-старший розсміявся. В його роті було повно золота:

— Крім того, саме ви докопалися до суті. Тепер я вже навіть знаю, як усе сталося. Вони взяли на роботу нового молодого куратора. Той хотів усім показати, що старий нічого не петрав і купував фальшиві речі. Маю до вас пропозицію: у нашому підвалі багато речей, про які ми майже нічого не знаємо. Врешті-решт, усе знати неможливо. Може б, ви їх передивилися? За десять доларів на день. А якщо вам пощастить, то матимете ще й премії за успішні знахідки.

— То це така моя премія за бронзу?

— Лише частково. Звісно, це тільки тимчасова робота. Ми з братом і самі зможемо керувати бізнесом. То як, домовилися?

— Домовилися, — погодився я, глянувши крізь вітрину на вулицю, де вирував транспортний рух. «Деколи навіть зі страху є користь, — подумав я без зайвих емоцій. — Головне — розслабитися. Якщо надто сильно чіплятися за щось, тебе неодмінно скривдять. Бо життя — мов м’яч. Хоч куди б він скочив, завжди тримає рівновагу».

— П’ятдесят мільйонів вбитих, — мовив Льові-старший. — Сто. Найбільший успіх людство мало саме у масових вбивствах.

У нападі люті він відкусив шматок цигарки:

— Розумієте?

— У Німеччині люди дешеві, — відповів я. — У концтаборах підрахували, що єврей, працездатний і молодий, коштує лише тисячу шістсот двадцять марок. За шість марок вдень його, як трудового раба, дають напрокат німецькій індустрії; прохарчувати його концтабору коштує шістдесят пфенігів. Ще десять пфенігів іде на поступове погашення боргу за одяг. Середня тривалість життя — дев’ять місяців. Прибуток становить