Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

понад тисячу чотириста марок. Крім того, раціонально утилізують труп: золоті коронки, колишній одяг, цінні речі, гроші, що він їх брав із собою, волосся. Відраховують лише вартість спалення трупа — дві марки. Загалом близько тисячі шестисот двадцяти марок чистого прибутку. Ще треба вирахувати гроші за нічого не вартих жінок і дітей; отруєння газом і кремація коштують приблизно шість марок. Те ж стосується літніх людей, хворих і таке інше. Отже, якщо заокруглити, все одно залишається щонайменше тисяча двісті марок.

Обличчя Льові стало біле мов крейда.

— Це правда?

— Так підрахували. Офіційні німецькі установи. Але ці суми ще можуть трохи коливатися. Людей убити — не проблема. Хоч як це дивно, найважче позбуватися мертвих. Потрібен час, щоб труп згорів. Закопати десятки тисяч тіл теж нелегко, якщо робити це ретельно. Крематоріїв надто мало. І вночі вони теж не завжди можутьдобре працювати. Через ворожі літаки. Бідним фашистам важко доводиться. Вони ж просто хотіли миру, більш нічого.

— Що?

— Саме так. Якби увесь світ робив так, як хотів Гітлер, то ніякої війни б не було.

— Дотепник, — пробурчав Льові. — Дотепник чортів. Шановний, тут не варто дотепами сипати!

Він схилив руду голову.

— І як це все можливо? Ви щось розумієте?

— Ні. Але наказ сам по собі майже завжди безкровний. Саме з цього все й починається. Хто сидить за письмовим столом, той сокири до рук не бере. — Я майже співчутливо глянув на цього приземкуватого чолов’ягу. — Але завжди є люди, котрі виконують накази, особливо в Німеччині.

— Навіть криваві накази?

— Насамперед криваві, оскільки наказ звільняє від відповідальності. Тоді й можна по-справжньому дати волю своїй люті.

Він провів рукою по голові:

— Ви це все пережили?

— Так, — відповів я. — Хотілося, щоб це було не так.

— Але зараз ми стоїмо тут, у магазині на Третій авеню, у мирній післяобідній атмосфері. Як ви це все сприймаєте?

— Не як війну.

— Я не про це. Я про те, що коли таке стається, а люди спостерігають за всім і поводяться так, ніби нічого не сталося.

— Люди так не роблять. Іде війна. Принаймні, для мене — дивна і несправжня. Справжня війна відбувається лише у власній країні. Все решта — несправжнє.

— Але вбивають людей.

— Людська фантазія так далеко не заходить. Вона рахує тільки до одного. Тобто тільки тих, хто поруч.

Задзеленчав дзвоник на вхідних дверях. Жінка у червоній сукні хотіла купити срібний перський келих:

— А чи можна використовувати його і як попільничку?

Я скористався з нагоди і прослизнув до підвалу, що тягнувся навіть і під проїжджою частиною вулиці. Ненавидів такі розмови. Вони здавалися мені наївними і позбавленими сенсу. Це були розмови людей, які не зазнали війни і які думали, що, трохи похвилювавшись, вони вже чимсь допомогли. Це були розмови людей, які ніколи не зазнавали небезпеки.

Підвал віддавав прохолодою, як бомбосховище з усіма вигодами. Бомбосховище якогось колекціонера. Згори долинали приглушений шум легковиків і гуркіт вантажівок, нагадуючи гул літаків. А картини на стінах зависли, як мовчазний докір з минулого.

До готелю я повернувся пізно ввечері. У великодушному сердечному пориві Льові-старший дав мені п’ятдесят доларів завдатку. Щоправда, за мить він пошкодував про свій вчинок, і я це зауважив. Але через серйозність нашої попередньої розмови він не наважився їх відібрати. Несподівано вигідний для мене поворот подій.

Мелікова в готелі не застав, натомість прийшов Лягманн. Він був, як завжди, схвильований і рясно пітнів.

— То як, усе вдалося? — запитав я в нього.

— Що?

— З лурдською водою?

— З лурдською водою? Ти про йорданську воду! І що означає оце твоє «вдалося»? Тут усе не так просто. Але я просуваюся вперед. Хоча ця жінка скоро мене з розуму зведе. Я весь час плаваю між Сцил-лою і Харибдою! Це все страшенно виснажує!

— Між Сциллою і Харибдою?

— Та ти ж, мабуть, знаєш. Це з грецької міфології. Відома скеляста пастка для моряків. І мені постійно треба уникати й уникати перешкод, інакше я труп! — Він зацьковано подивився на мене. — Якщо ця жінка якнайшвидше мені не віддасться, я стану імпотентом. Ти ж знаєш, як сильно я комплексую. Нічні жахіття знову переслідують мене. Я прокидаюся від власного крику, мокрий від поту. Ти ж знаєш, що ці бандити хотіли мене каструвати. Ножицями^не ножем. І всі аж падали зо сміху! Якщо я найближчим часом не пересплю з якоюсь жінкою, мені снитиметься, що їм це вдалося. Це жахливі сни! Там усе мов насправді! Навіть коли я зриваюся з ліжка, їхній регіт і далі дзвенить у моїх вухах.

— То переспи з повією.

— Я так не можу. Тим більше що я вже майже імпотент. З жодною нормальною жінкою у мене нічого не виходить. Це тим бандитам уже вдалося.

Лягманн прислухався.

— Вона вже йде. Ми вечерятимемо у «Блу Риббон», їй подобається печеня з яловичини. Ходімо з нами! Можливо, ти вплинеш на неї. Ти ж красномовний.

Зі сходів долинув приємний жіночий голос.

— Мені ніколи, — відмовився я. — Але, можливо, ця жінка комплексує через ампутовану ногу так само, як ти через свої шрами.

— Ти так думаєш? — Лягманн випростався. — Ти справді так думаєш?

Звісно ж, я нічого не думав, а просто собі пасталакав, щоб його потішити. Але, побачивши, як він розхвилювався, прокляв свій дурний язик, я ж бо знав від Мелікова, що вона спить із мексиканцем. Але додати я вже не міг нічого. Лягманн накульгував у протилежному напрямку, нічого не чуючи.

Я пішов у свій номер, але світла не вмикав. У кількох вікнах навпроти світилося, в одному з них я побачив чоловіка. Голий і волосатий, він стояв переддзеркалом і наносив макіяж. А потім надягнув світло-блакитне трико, згори — бюстгальтер, у який напхав туалетного паперу. Він так захопився, що забув засунути штори. Я вже кілька разів спостерігав за ним, це був дуже сором’язливий дядько, проте у жіночому одязі він перетворювався на зухвальця. Часто вбирався у вечірні сукні та надягав м’які капелюхи. Поліція знала про нього, його зареєстрували як невиліковного. Я спостерігав за ним, аж поки мене охопила меланхолія; вона накотилась би на кожного, хто побачив би такий спектакль. Тому я пішов униз, щоб дочекатися Мелікова.

4

Лягманн дав мені адресу Гаррі Кана. Про його легендарні подвиги я чув іще у Франції. Він був іспанським консулом у Провансі саме тоді, коли формально закінчилася німецька окупація цього регіону, а поставлене Гітлером французьке правління у Віші чинило щоразу менший спротив щоденним нападам німців. Одного дня у Провансі