Читати книгу - "Битва королів"

мертвих соколів своїми примарними крилами. Вона могла йти, куди схоче. Залога налічувала щонайбільше сотню вояків, і цей невеличкий гурт просто губився в Гаренхолі. Зачинили і залу сотні вогнищ, і багато менших будівель, навіть Скигляву вежу. Сер Ейморі Лорч оселився в каштелянських покоях у Погребальній вежі, що завбільшки були як покої лорда, а Арію з рештою слуг перевели в келії попід нею, щоб вони були напохваті. Поки тут жив лорд Тайвін, завжди який-небудь солдат цікавився, що ти робиш. Та оскільки охороняти тисячу дверей лишилася всього сотня людей, ніхто, схоже, гадки не мав, хто і де має бути, та й не надто цим переймався.

Проходячи зброярню, Арія почула брязкіт молота. Високі вікна ясно світилися жовтогарячим. Арія видерлася на дах і зазирнула всередину. Гендрі саме кував нагрудник. Коли він працював, для нього не існувало нічого, крім металу, міхів і вогню. Молот здавався продовженням його руки. Арія дивилася, як грають м’язи у нього на грудях, і слухала музику криці. «А він дужий»,— подумала вона. Коли він узяв кліщі з довгими ручками, щоб загартувати нагрудник у воді, Арія прослизнула у вікно та приземлилася на підлозі поряд з Гендрі.

Він не здивувався, побачивши її.

— Ти б зараз у ліжку мала бути,— сказав він. Нагрудник, опущений у холодну воду, засичав як кіт.— Що там був за шум?

— Варго Гоут повернувся з полоненими. Я бачила герби. Там є Гловер з Пущанського Насипу, він з людей мого батька. І решта переважно теж,— сказала Арія — і зненацька збагнула, чому ноги принесли її сюди.— Допоможи мені звільнити їх.

— І як ми це зробимо? — засміявся Гендрі.

— Сер Ейморі відправив їх у підземелля. Оте, що під Удовиною вежею, а це — одна велика камера. Ти б розбив двері молотом...

— Поки чатові спостерігали б і робили ставки, за скільки ударів мені це вдасться, мабуть?

Арія закусила губу.

— Чатових доведеться вбити.

— І як нам це зробити?

— Може, їх буде небагато.

— Навіть якщо їх двоє, для нас із тобою це вже забагато. Ти так нічого й не навчилася в тому селищі, дівчинко? Тільки спробуй — і Варго Гоут відітне тобі руки й ноги, як він уміє,— Гендрі знов підхопив кліщі.

— Ти боїшся.

— Облиш мене, дівчинко.

— Гендрі, там сотня північан. А може, й більше — я всіх не порахувала. Це стільки ж, скільки має сер Ейморі. Ну, якщо не рахувати кривавих лицедіїв. Якщо ми їх виведемо, то можемо захопити замок і вибратися звідси.

— Вивести їх ти не зможеш, як я не зміг урятувати Ломі,— Гендрі перевернув кліщами нагрудник, уважно його роздивляючись.— А якби ми й вибралися звідси, куди нам податися?

— У Вічнозим,— миттю сказала вона.— Я розповім мамі, як ти мені допоміг, і ти зможеш лишитися...

— Міледі дозволить? Можна мені вам коня підкувати, вашим братам мечі виклепати?

Іноді він так її сердив!

— Припини!

— Чого мені ризикувати власними ногами, щоб замість Гаренхолу пітніти у Вічнозимі? Знаєш старого Вена Чорнопалого? Він сюди ще хлопчаком потрапив. Ковалював для леді Вент, а до того — для її батька, а ще до того — для його батька, і навіть для лорда Лотстона, який володів Гаренхолом до Вентів. А тепер він ковалює для лорда Тайвіна, і знаєш, що каже? Меч — це меч, а шолом — це шолом, а якщо полізеш у вогонь, обпечешся, хай кому служиш. Лукан — справедливий майстер. Я лишаюся тут.

— Тоді тебе схопить королева. По Бена Чорнопалого вона золотих плащів не посилала!

— Може, це й не я їм був потрібен.

— Ти, ти — сам добре знаєш. Бо ти хтось там.

— Підмайстер коваля, а одного дня, може, стану зброярем... якщо не тікатиму й не втрачу ніг чи, гірше, життя,— він відвернувся, узяв молот і заходився лупити ним.

Арія безпомічно стиснула руки в кулаки.

— Будеш кувати шолома — прироби йому ослячі вуха замість бугаїних рогів!

Вона побігла геть, бо ще мить — і віддубасила б його. «А він би, певно, й не помітив цього. Коли його знайдуть і відрубають його дурну ослячу голову, він пошкодує, що не допоміг». І взагалі, без нього навіть краще. Це ж бо він спіймався в селищі.

Але думка про селище нагадала їй про марш, і комору, і Лоскотуна. Вона подумала про маленького хлопчика, якому зацідили в обличчя булавою, і про старого Все-для-Джофрі, і про Ломі Зеленорукого. «Спершу я була вівцею, потім мишкою — нічого не могла, тільки ховатися». Закусивши губу, Арія спробувала пригадати, коли до неї повернулася мужність. «Це Джакен повернув мені хоробрість. Він з мишки зробив примару».

З самої Вісової смерті вона уникала лоратянина. З Чизіком було легко: будь-хто може зіпхнути людину з муру, але ж Віс виростив оту потворну плямисту суку з цуценяти — тільки чорними чарами можна було нацькувати тварюку на господаря. «Йорен знайшов Джакена в чорній камері, як і Рорджа з Куслієм,— пригадала Арія.— Джакен накоїв щось страшне, і Йорен про це знав — тому й тримав його в ланцях». Якщо лоратянин — чаклун, Рордж із Куслієм, певно, демони, викликані з пекла, а не люди.

Джакен і досі був їй винен одну смерть. У казках старої Нан про людей, яким бабаї дарували чарівні бажання, слід було особливо обережно обміркувати третє бажання — останнє. Чизік з Вісом — люди не надто важливі. «Остання смерть має бути вагомою»,— щоночі повторювала собі Арія, шепочучи імена. Та зараз вона засумнівалася, що вагалася вона саме через це. Якщо можна когось убити одним словом, промовленим пошепки... та щойно вона використає останнє бажання, знов перетвориться на мишку.

Оскільки Каправий прокинувся, Арія не наважилася повернутися в ліжко. Не знаючи, де ще можна сховатися, вона рушила в богопраліс. Їй подобався гострий запах сосон і чатових дерев, відчуття землі й трави між пальцями, шум вітру в листі. Крізь ліс звивався маленький повільний струмок, і було місце, де він попід упалим деревом вимив землю.

Тут, під гнилим стовбуром і поламаним покрученим гіллям, вона розшукала свого захованого меча.

Упертюх Гендрі не захотів їй викувати клинок, тож довелося майструвати самій — обламавши держак від мітли. «Клинок» був надто легкий і не мав руків’я, зате їй подобався гострий зазублений кінець.

Маючи вільну годинку, Арія прокрадалася сюди, щоб повправлятися в рухах, яких навчив