Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Я машинально сховав листа до конверта, забувши про будь-яку обережність, по смужечці з клеєм, яку колись послинив своїм язиком, мабуть, доктор Вернер, я тепер провів Оскаровим язиком і зайшовся сміхом, а тоді, все ще сміючись, почав ляскати себе долонею то по лобі, то по потилиці, поки мені зрештою пощастило відірвати праву руку від Оскарового лоба, покласти її на клямку, відчинити двері, вийти в коридор і наполовину підсунути листа доктора Вернера під двері, які своїм пофарбованим у сіре диктом та молочно-білою шибкою зачиняли від мене добре відомий мені покій сестри Доротеї.

Я ще сидів навпочіпки, притримував одним чи, може, й двома пальцями листа, коли це з кімнати в другому кінці коридору долинув голос пана Мюнцера. Я зрозумів кожне його слово, бо він гукав неквапно, так, мовби хотів, щоб я встигав занотовувати:

— Ох, добродію любий, чи не принесли б ви мені трохи водички?

Я випростався, подумавши, що Мюнцер, мабуть, занедужав, але відразу й здогадався, що той чоловік за дверима зовсім не хворий, просто Оскар намагається переконати себе, нібито він хворий, щоб мати привід принести йому води, адже звичайні, нічим не вмотивовані вигуки нізащо не заманили б мене до кімнати геть чужої мені людини.

Спершу я хотів був понести йому ту саму, ще тепленьку воду в алюмінієвій каструлі, над якою я розпечатував лікаревого листа. Потім я все ж таки вилив ту воду в раковину, набрав у каструлю свіжої й поніс її до тих дверей, за якими мешкав пан Мюнцер, голос якого просив мене й воду чи, може, лише воду.

Оскар постукав, увійшов і відразу наштовхнувся на отой такий властивий Клепові запах. Якщо я назву ті випари кислуватими, то приховаю їхню так само яскраво виражену солодкувату субстанцію. Наприклад, дух навколо Клепа не мав нічого спільного з оцтовим запахом у комірчині сестри-жалібниці Доротеї. Сказати «кисло-солодкий» було б теж помилкою, бо той пан Мюнцер, або Клеп, як я називаю його тепер, гладкий і ледачий, хоч неповоротким його й не назвеш, дуже пітливий, забобонний, немитий, а проте не занедбаний, флейтист і джазовий кларнетист, що ніяк не може померти, мав і досі має запах трупа, який не годен кинути курити сигарети, смоктати м'ятні льодяники й дихати на всіх часником. Так пахло від нього вже тоді, так пахне й нині, так він дише, коли, огорнений духом життєлюбства й тлінности, накидається на мене в дні відвідин, щоб потім, після тривалого й церемонного прощання, яке обіцяє неодмінне повернення, змусити Бруно відразу порозчиняти навстіж усі вікна й двері і зробити протяг.

Тепер у ліжку лежить Оскар. А тоді, в Цайдлєровому помешканні, на жалюгідних рештках постелі я застав Клепа. Він зотлівав у чудовому настрої, а поряд, щоб можна було дотягтися рукою, була старомодна спиртівка в яскраво вираженому бароковому стилі, слоїки з оливковою олією, добрий десяток пакунків зі спагеті, томатна паста в тюбиках, волога й грудкувата сіль на старій газеті і стояв цілий ящик пляшкового пива — як згодом з'ясувалося, теплого. У порожні пляшки мешканець постелі навлежачки мочився, потім, як за годинку сказав мені по секрету сам, затикав корками ті здебільшого повні-повнісінькі зеленуваті посудини, що своєю місткістю відповідали його потребам, і відставляв їх набік, ретельно відділяючи від пивних у ще буквальному розумінні цього слова, щоб потім, коли потягне на пиво, не ризикувати переплутати одні пляшки з другими. Щоправда, в кімнаті стояв кран, і Клеп, якби трохи поворушив мізками, міг би мочитися в раковину, та він був надто ледачий чи, краще сказати, надто заважав сам собі вставати, тож йому важко було навіть вилізти з постелі, пролежаної завдяки таким зусиллям, і принести собі води в каструлі з-під спагеті.

Позаяк Клеп, він-таки й пан Мюнцер, варив свої макаронні вироби незмінно в тій самій воді, тобто беріг, як ока в голові, оту багато разів злиту юшку, що з кожним разом робилася чимдалі густішою, йому нерідко щастило, коли він користався запасом порожніх пляшок з-під пива, по чотири дні, а то й довше лишатися в горизонтальному положенні, яке було найбільш придатне для ліжка. Скрута наставала тоді, коли бурда з-під спагеті википала й оберталася на пересолену липку грудку. Щоправда, в такому разі Клеп міг би й поголодувати, але на той час він іще не мав для цього ідеологічних передумов, до того ж його аскетизм від самого початку був обмежений чотирма-п’ятьма днями, а то пані Цайдлєр, яка приносила йому пошту, або просто більша каструля на спагеті й припаси води, що відповідали б резерву макаронних виробів, забезпечили б йому ще більшу незалежність від довколишнього середовища.

Під той час, коли Оскар порушив таємницю листування, Клеп тішився своєю незалежністю в ліжку цілих п'ять днів; рештками води від спагеті вже давно можна було клеїти плакати на афішні тумби. Та ось він почув у коридорі мої нерішучі кроки, присвячені сестрі Доротеї та її листам. Збагнувши, що на підкреслено вимогливі напади кашлю Оскар не реагує, він надумав того дня, коли я прочитав стримано палкого любовного листа від доктора Вернера, скористатися своїм голосом.

— Ох, добродію любий, чи не принесли б ви мені трохи водички?

І я взяв каструльку, вилив з неї ще теплу воду, відкрутив крана, зачекав, поки каструлька наповнилася до половини, а тоді долив ще, зовсім небагато, й приніс ту свіжу воду йому — став отим любим добродієм, за якого він мене мав, і нарешті відрекомендувався, назвавшись Мацератом, каменярем і гравером.

Клеп, так само поштиво, звівся на кілька градусів у ліжку й відрекомендувався Еґоном Мюнцером, джазистом, але попросив називати його Клепом, бо Мюнцером звуть, мовляв, уже його батька. Я добре зрозумів його прохання, адже й сам більше любив називатися Коляйчеком або просто Оскаром, прізвище Мацерат носив лише з покори, а називати себе Оскаром Бронським зважувався дуже рідко. Отож мені було зовсім не важко казати на цього гладкого молодика, що лежав переді мною, — я дав би йому років тридцять, хоч насправді він був іще молодший, — коротко й просто: Клеп. Сам він звертався до мене на ім'я Оскар, бо вимовляти «Коляйчек» йому було надто клопітно.

Ми розбалакались, але наприпочатку триматися