Читати книгу - "Бляшаний барабан"

невимушено обом було важкувато. Теревенили про се, про те, однак тем торкалися дуже простеньких. Я поцікавився, чи не вважає він, що наша доля — невідворотна. Він вважав, що вона таки невідворотна. Чи гадає він, спитав я далі, що всі люди мають помирати. Остаточна смерть усіх людей у нього теж не викликала сумніву, не певний він був тільки одного: чи всі люди мали народитися. Про себе Клеп відгукувався як про «випадкову появу на світ», і Оскар знову відчув свою спорідненість із ним. Вірили ми обидва і в небеса, але він, промовивши слово «небеса», зайшовся брудним смішком і почухався під ковдрою: напрошувалася думка, що пан Клеп уже за життя замишляв усілякі непристойності, які мав намір робити на небесах. Коли ми завели мову про політику, він страшенно розпалився, перелічив мені понад триста князівських домів у Німеччині, яким ладен був негайно повернути їхню гідність, корону й владу. А ось місцевість, прилеглу до Гановера, Клеп хотів передати британській імперії. А коли я запитав, яка доля чекає колись вільне місто Данциг, він, на жаль, не знав, де воно, одначе, не дуже цим переймаючись, запропонував на князя в цьому, на жаль, невідомому йому містечку такого собі графа Берґського, досить прямого нащадка, як запевнив Клеп, Яна Велема. І нарешті — ми саме намагалися дати визначення поняттю «істина» й навіть досягли в цьому певного успіху — завдяки кільком майстерно поставленим додатковим запитанням я з'ясував, що пан Клеп сплачує Цайдлєрові комірне ось уже три роки. Обидва ми висловили жаль із приводу того, що не познайомилися раніше. Я звинуватив у всьому їжачка, який не розповів мені про чоловіка, прикутого до ліжка, як, до речі, не спало йому на думку й сказати про сестру-жалібницю більше, ніж таке ось скупе зауваження: за дверима з молочно-білою шибкою мешкає, мовляв, сестра-жалібниця.

Оскарові не хотілось отак відразу обтяжувати пана Мюнцера, чи то пак Клепа, власним клопотом, отож я не став розпитувати його про сестру-жалібницю, а спершу висловив занепокоєння з приводу його здоров'я.

— А до речі, щодо здоров'я, — вкинув я. — Ви що, погано почуваєтесь?

Клеп звівся ще на кілька градусів, та, збагнувши, що втриматися рівно йому однаково не пощастить, знову впав горілиць на постіль і пояснив, що лежить, власне, для того, щоб з'ясувати, як почувається — добре, так собі чи погано. За кілька тижнів він, мовляв, сподівається дійти висновку, що почувається так собі.

А тоді сталося те, чого я так побоювався й чого сподівавсь уникнути, провадячи цю довгу й плутану розмову.

— Ох, любий мій добродію, поїжте зі мною трохи спагеті!

Отож ми заходилися їсти спагеті, зварені у воді, яку я приніс. Я не зважився попросити в нього оту липку каструлю, щоб добряче почистити її в раковині. Перекинувшись на бік, Клеп варив мовчки, рухи його були впевнені, як у сновиди. Воду він обережно злив до чималої консервної бляшанки, потім, майже не повертаючись ні в один, ні в другий бік, сягнув рукою під ліжко, дістав звідки масну, вкриту присохлими рештками томатної пасти тарілку, на мить, здавалося, завагався, тоді запустив руку під ліжко ще раз, вигріб на білий світ зіжмакану стару газету, витер нею тарілку, кинув папір знову під ліжко, похукав на заяложену тарілку, так наче хотів здмухати з неї останню порошинку, потім майже вишуканим рухом подав мені цю найогиднішу з огидних тарілок і запропонував Оскарові без зайвих церемоній призволятися.

Але я хотів, щоб першим узяв собі він, і закликав його починати. Тицьнувши мені в руки бридке начиння, що липло до пальців, Клеп столовою ложкою й виделкою вивалив на мою тарілку добру половину спагеті, елегантним рухом вичавив на те макаронне плетиво довгого черв'яка томатної пасти, викладаючи з неї узори, зверху щедро полив олією зі слоїка, те саме проробив у своїй каструлі, потрусив обидві порції перцем, розмішав свою й очима запропонував мені зробити те саме і з моєю.

— Ох, добродію любий, даруйте вже, що в цій оселі нема тертого пармезану. Але я вам однаково бажаю смачного! Нехай Бог благословить!

Оскар і досі не може збагнути, як він тоді змусив себе їсти тієї ложкою й виделкою. Одначе страва мені, хоч як дивно, припала до смаку. Ба більше, відтоді ті Клепові спагеті стали в мене кулінарним мірилом, яке я прикладав до всього, що ставили переді мною на столі.

Налягаючи на спагеті, я неквапом, непомітно, однак детально роглядав кімнату цього лежня. Особливу увагу в ній привертала нічим не затулена кругла дірка для каміна в стіні під самісінькою стелею; я немовби на собі відчував її чорний подих. За двома вікнами надворі гуляв вітер. Принаймні складалося враження, ніби то саме його пориви час від часу виштовхують із камінної дірки до Клепової кімнати хмарки сажі, і вона рівномірно лягає на меблі, мовби справляючи похорон. Та позаяк із меблів тут було лише ліжко посеред кімнати та кілька згорнених у трубу й накритих обгортковим папером килимів — вочевидь цайдлєрівська власність, — то я з певністю міг стверджувати: у цій кімнаті не було нічого чорнішого, ніж колись біле простирадло, подушки під головою в Клепа й рушник, яким цей лежень накривав собі обличчя щоразу, коли вітер заганяв до кімнати хмарку сажі.

Обоє вікон у цій кімнаті на вигляд були такі самі, як і вікна в цайдлєрівській вітальні й спальні воднораз, що виходили на Юліхенштрасе чи, правильніше сказати, на зелено-сіру крону каштана, котрий затуляв собою фасад цього будинку з помешканнями на винайм. Тут була тільки одна художня оздоба: кольоровий портрет Єлизавети Англійської, вирізаний, очевидно, з якогось ілюстрованого журналу й пришпилений канцелярськими кнопками на стіні між вікнами. Під тією картинкою на гачку висіла волинка, і крізь шар сажі ще навіть прозирав шотландський узор на її тканині. Поки я розглядав кольоровий знімок, думаючи не так про саму Єлизавету та її Філіппа, як — і то багато більше — про сестру Доротею, що стала між Оскаром і доктором Вернером і, мабуть, каралась у відчаї, не знаючи, кого вибрати, Клеп пояснював мені, що він — вірний і палкий прихильник англійського королівського дому, тим-то колись навіть брав уроки гри на волинці в музикантів одного шотландського полку британської окупаційної армії, до того ж тим полком командувала, мовляв, сама Єлизавета, і він, Клеп, навіть бачив у тижневій кінохроніці, як вона в шотландській спідничці, від голови до п'ят вся картата, провадила огляд свого полку.

Дивно,