Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Власне, я сподівався, що цей рояліст ось-ось вибухне гнівом. Одначе Клеп лише всміхнувся — мовляв, дарма, я знаю все краще — й зажадав від мене пояснень, які дали б йому підставу зробити висновок, чи годен я, маленький чоловік — саме так той гладун мене й обізвав, — чи годен я щось судити про музику.

Оскар довго й мовчки дивився на Клепа. Той звернувся до мене із закликом, навіть не здогадуючись, до чого саме мене закликає. Мене наче щось прострелило з голови в горб. Ніби настав день Страшного суду над усіма моїми барабанами — старими, понівеченими, побитими бляшаними барабаними. Тисячі бляшанок, які я викинув на брухт, і один-однісінький барабан, якого я поховав на кладовищі в Заспе, — всі вони повстали, постали наново, цілі й неушкоджені, щоб святкувати своє воскресіння, вони подали голос, сповнили собою мене всього, зігнали з краю ліжка, потягли (після того, як я вибачився перед Клепом і попросив його хвилинку зачекати) з кімнати, пронесли повз двері з молочно-білою шибкою, повз комірчину сестри Доротеї — на підлозі там з-під дверей ще трохи виглядав чотирикутник листа, — загнали мене до моєї кімнатки, випхали назустріч мені того барабана, якого подарував художник Розкольников, коли малював «Мадонну-49», і я схопив барабана, я крутнувся з тою бляшанкою й двома паличками в руках — чи мене щось крутнуло, — і вискочив з кімнатки, промчав повз ту кляту комірчину, ступив, немовби виживши після тривалих блукань, до Клепового макаронного царства, сів, не довго церемонячись, на край ліжка, поклав зручніше свій біло-червоний струмент, спершу помахав паличками в повітрі, не в змозі, либонь, угамуватися й дивлячись кудись повз враженого Клепа, потім торкнувся, мовби ненароком, однією паличкою бляхи — ох! — і бляха відповіла Оскарові, а той уже опустив услід за першою паличкою й другу, і я почав барабанити, барабанити по черзі, і спочатку був початок, метелик пробарабанив між лампочками годину мого народження, я пробарабанив сходи до підвалу з їхніми дев'ятнадцятьма східцями й моє падіння зі сходів, коли ми святкували мій третій, отой знаменитий день народження, розклад уроків у школі Песталоцці я відбарабанив від першого рядка до останнього, потім вибрався з барабаном на Ярусну вежу, посидів з барабаном під політичними трибунами, пробарабанив вугрів, чайок і вибивання килимів у Страсну п'ятницю, посидів, барабанячи, біля домовини бідолашної моєї матусі — домовини, що звужувалася до ніг, далі перейшов до порубцьованої спини Герберта Тручинського, а коли почав вибивати на своїй бляшанці оборону Польської пошти на Гевеліусплац, то ще здалеку вгледів якийсь рух у головах ліжка, де я сидів, краєм ока побачив, як Клеп випростався, дістав із-під подушки якусь кумедну дерев'яну флейту, приставив її до рота й видув звуки такі солодкі, такі неприродні, вони так гармоніювали з моїм барабаном, що мені пощастило повести його за собою далі, на кладовище в Заспе до Пришелепка Лео, і я, коли Пришелепко Лео відтанцював своє, в Клепа на очах, для нього й разом із ним дав спінитися шипучому порошку мого першого кохання, я навіть прихопив його з собою у джунглі пані Ліни Ґреф, дав навіть прогуркотіти великій, розрахованій на сімдесят п'ять кілограмів барабанній машині городника Ґрефа, взяв Клепа із собою до фронтового театру Бебри, дав гучно побарабанити на моїй блясі Ісусові, а Смаженого Осетра й решту трясунів зігнав барабанним дробом із трампліна вниз, — унизу там сиділа Люція, — але я дозволив мурашкам і росіянам заволодіти моїм барабаном, хоча вдруге й не повів Клепа на кладовище в Заспе, де кинув свого барабана в яму вслід за Мацератом, а повернувся до своєї великої теми, яка не має кінця-краю: кашубські картоплища, жовтнева мжичка над ними, у чотирьох своїх спідницях сидить моя бабця, і коли я почув, як із Клепової флейти сіє жовтнева мжичка, як та флейта під дощиком і чотирма бабиними спідницями відшукала мого діда, палія Йозефа Коляйчека, і як та сама флейта відсвяткувала й потвердила зачаття бідолашної моєї матусі, серце в Оскара мало не скам'яніло.

Ми грали багато годин поспіль. Присвятивши чимало варіацій темі дідової втечі плотами, ми, трохи виснажені, але й щасливі, завершили свій концерт виконаним у формі гімну натяком на те, що зниклий безвісти палій, можливо, чудом урятувався.

Ще не відлунали останні звуки, ще з флейтою біля губів Клеп підхопився зі свого пролежаного ліжка. За ним потягся трупний дух. Але він порозчахував вікна, заткнув старою газетою камінну дірку, пошматував кольоровий портрет Єлизавети Англійської, проголосив завершення роялістського періоду, пустив у раковину воду з крана, вмився — так, він умився, Клеп почав митися, він зважився все змити, і це було вже не вмивання — це було справжнє омовіння; і коли він, омитий, відійшов від раковини й гладкий, скрапуючи водою, голий, мало не лускаючи від чистоти, з огидним, звислим набік членом став переді мною, підняв мене, підняв на випростаних руках — адже Оскар важив і важить небагато, — коли з нього потім вихопився сміх, знайшов вихід і вдарив у стелю, — аж тоді я збагнув: воскрес не лише Оскарів барабан, воскресіння зійшло й на Клепа, і ми привітали один одного й поцілували один одного в щоки.

Ще того самого дня — надвечір ми вийшли в місто, пили пиво, їли кров'янку з цибулею — Клеп запропонував мені заснувати з ним джазовий оркестр. І хоч я попросив трохи часу на роздуми, Оскар уже ухвалив своє рішення покинути не лише роботу Гравера в каменяра Корнефа, а й позування на пару з музою Улою і стати ударником у джазоркестрі.

На кокосовій постілці

Так Оскар посприяв тому, що його товариш Клеп підвівся з ліжка. І хоч він, не тямлячи себе від радощів, вискочив зі своїх смердючих простирадел і навіть не побоявся води, одне слово, остаточно став тим чоловіком, що любить казати: «Гоп!» та «А нам — море по коліна!», тепер, коли лежня звати Оскаром, я зважуся стверджувати: Клеп хоче зі мною поквитатися, він хоче відбити в мене бажання від ліжка в цьому лікувально-опікунському інтернаті, як я колись відбив у нього бажання від ліжка в його макаронному царстві.

Один раз на