Читати книгу - "Марина — цариця московська"

стегон твоїх, як намисто, справа рук мастаковитого художника; живіт твій — кругла чаша, у якій не вичерпується ароматне вино; чрево твоє — гірка пшениці, що обставлена ліліями; два соски твої, як двоє цапенят, близнюки серни; шия твоя, як стовп із слонової кістки... Як ти прекрасна, як приваблива, кохана, твоєю милолицістю! Цей стан твій схожий на пальму, і груди твої на виноградні грона. Подумав я: зліз би на пальму, ухопився б за віття її; і грудь твоя була б замість грон винограду, і пахощі від ніздрів твоїх, як від яблуків; уста твої, як відмінне вино. Воно тече прямо до друга мого, насолоджує уста стомлених...»

...Наче вчора це було. Ба навіть сьогодні, на світанку, коли сонце, зійшовши над засніженими просторами, позолотило їх своїм сяйвом. Наче сьогодні, на світанку. А насправді давно це було. Жаль, що більше така ніч не повторилася, коли він був царем Соломоном, а вона була його коханою Суламіф... Не було в них більше таких ночей, як ТА, НЕЙМОВІРНО ЩАСЛИВА І НІЖНА НІЧ, СПОВНЕНА НЕЗРІВНЯННОЇ ЛЮБОВІ, не було. Але, мабуть, тоді, у ту ніч, вона й завагітніла...

Він хоч і вдавав з себе, як росіяни кажуть, рубаху-парня, якому все ніпочім і якому й саме море по коліна, але насправді, в душі своїй, що її він старанно приховував у собі і нікого до неї не пускав, був тихим, скромним молодиком, незнайомим з військовою справою, за яку так необачно взявся. Йому тяжко було звикати до табірного життя, походів і безконечних сутичок та боїв. Тому він військову справу передоручав іншим — вони його й підведуть, — а сам часто, як невтерпіж було, як страхи його обсідали, хутчій ховався за пиятику, за гамірливі застілля, де й справді вдавав, що йому все ніпочім і саме море по коліна...

Їй здавалось, що вона його розуміє і сприймає таким, яким він був насправді. І навіть їй починало тоді — у Калузі, після тієї їхньої неймовірної ночі, коли він був царем Соломоном, а вона його коханою Суламіф, здаватися, що вона його любить. Жаль, що над їхніми почуттями завжди брали гору обставини. Але попри все, вона була певна, що разом вони досягнуть задуманого... І ще будуть у них такі ночі, коли вона сприйматиме його царем Соломоном, винахідливим на любов, а він її коханою Суламіф...

І раптом...

Раптом його привезли 11 грудня з полювання на санях, з відрубаним плечем з рукою, з відсіченою головою.

І — все.

То був кінець не лише йому, а й їй самій, не кажучи вже про їхні ночі.

Думала, що татари, спільники князя Урусова, переб’ють їх усіх, а її позбавлять життя в першу чергу, але Урусов, нашкодивши, злякався і втік з Калуги, кинувши своїх спільників-татар напризволяще...

І тоді козаки кинулися бити татар.

Але Дмитрія те вже не могло повернути.

Для неї то був ще один крах. Після московського з першим Дмитрієм, другий крах — з Дмитрієм Другим.

Чому вона така невезуча і така нещаслива? Чи доля в неї фатальна?

Чи Бога прогнівила? Чи потрапила в сіті диявола?

Коли до кремля привезли його, порубаного-посіченого, світ для неї в одну мить став чорним — хоч був сліпучо білим од снігів, що вляглися у тих краях чи не до весни...

Потім в одному з донесень у польський табір писатимуть:

«Коли про це повідомили государиню, вона вибігла з фортеці навстріч покійнику, з якого татари зірвали навіть сорочку, рвала на собі волосся і кричала-голосила, щоб і її також вбили, що вона не хоче жити без свого друга...»

Те, що чинила Марина Юріївна, отримавши вістку про загибель чоловіка, стандартно для подібної ситуації — так, власне, й чинять жінки, дізнавшись про загибель свого єдиного, але... Але чинять жінки прості, сільські, Марина ж як графиня, вихована зовсім в іншому середовищі, не могла привселюдно рвати на собі волосся й кричати (в оригіналі — «вопила»), як сільська баба, хоча б що там не відчувала в душі після загибелі Дмитрія. Це було не в її характері, а виховання її як ясновельможної панночки не дозволило б їй цього робити.

Це перше.

Друге.

В душі вона, може, й відчувала щось подібне, як Дмитрія привезли порубаного, але не могла бігати розпатланою по місту — вона тоді була вагітною на передостанньому місяці — де вже там бігати по місту і «вопить». Вона тоді ледве рухалась, притримуючи руками великий живіт, і почувалася не зовсім добре, особливо на восьмому і дев’ятому місяці вагітності. А про те, що вона, як графиня, певним чином вихована, не могла влаштовувати такі неконтрольовані дії, повторювати не буду. Тим паче рвати на собі волосся та одяг. Не могла, хоч би як не любила Дмитрія. Це не притаманно членам того стану, до якого вона за народженням і вихованням належала. Вона вміла тримати при собі свої почуття, навіть ховати їх глибоко, якими б тяжкими чи трагічними вони не були.

Більше правий німецький хроніст, який так писав про Марину Мнішек у ті тяжкі для неї дні:

«Яким печальним і сумовитим днем був той день 11 грудня для благочестивої цариці Марини Юріївни, легко уявити, адже обидва її чоловіки протягом усього тільки кількох років один за одним були умертвлені: Дмитрій I — 17 травня 1606 року, в Москві, а Дмитрій ІІ — тут, у Калузі, 11 грудня 1610 року, коли вона була на останніх місяцях вагітності...»

Не було коли Марині оплакувати загибель чоловіка і впадати у відчай — хоч вона і тяжко пережила його наглу смерть.

Дізнавшись про загибель Дмитрія Другого, Калузького вора, гетьман Ян Сапега, кинувши все — навіть католицьке Різдво Христове і застілля, що з цього приводу влаштовували його співплемінники, подався із своїм полком до Калуги. Аби, скориставшись розбратом, що виник після убивства Дмитрія, захопити фортецю — «ім’ям королей». На той час гетьман Сапега, який спершу підтримував було Дмитрія Другого, поміняв свою політичну орієнтацію і переметнувся на бік короля