Читати книгу - "Марина — цариця московська"

«Звільніть мене, звільніть ради Бога! Мені залишилося жити всього два тижні! Ви користуєтесь доброю славою, зробіть це! Врятуйте мене, врятуйте! Бог буде вам вічною нагородою!»

Марина була у відчаї, коли в місті почалися погроми. Козаки нападали на татар, татари оборонялися, і в тій колотнечі цариця остерігалася за своє життя.

Але Ян Сапега не міг з ходу взяти добре захищену фортецю, тож звернувся з посланням «до цариці, бояр і миру». Звичайно ж, про добровільну здачу міста. Але мешканці Калуги відмовилися здаватися чужоземцям, якими тоді були в Росії поляки.

Кілька днів поляки стояли під містом не в змозі його взяти. Почалися переговори з калужанами, що тривали три дні. Але все марно, домовитись гетьману з калужанами так і не вдалося.

Марина, не знаючи, що Ян Сапега вже виступає від імені короля, намагалася йому допомогти, але в неї теж нічого не вийшло. Та й хто в неї був під рукою? Лише жіноцтво з її почту. А згодом, коли татар нарешті було вгамовано і верх взяли донці, Марина й зовсім заспокоїлась і вже не поривалася закликати Яна Сапегу в місто.

На четвертий день калужани влаштували засаду і зненацька перебили гетьманських посланців — сокира війни була пущена в діло.

Вчинивши так, калужани повідомили гетьмана:

«Кому Москва поцілує хрест, тому і ми поцілуємо, якщо королевичу, то і ми королевичу».

І гетьману нічого не лишилося, як відступитися від стін Калуги не солоно сьорбавши. (Правда, відступаючи, він дорогою все ж захопив кілька калузьких містечок, але це не було бальзамом на зачеплене самолюбство гетьмана, який так і не зміг узяти місто.)

А з Москви тим часом надходили невтішні вісті — як для цариці Марини Мнішек, так і для польських військ, які все ще перебували на території Московської Русі у статусі окупаційних...

На початку 1611 року до Москви підійшло Перше Земське ополчення. Воно мало намір силою зброї звільнити столицю від польських військ і було налаштоване рішуче.

Почалися бої. Відчувши непереливки, тодішній аристо­кратичний уряд і польські гарнізонні офіцери спробували було змусити патріарха написати штурмуючим послання із закликом відійти геть. І взагалі — розпустити по домівках ополчення. Але Гермоген навідріз відмовився це робити. Навпаки, він благословив створення Земського ополчення.

Патріарха схопили й ув’язнили, його довго морили голодом, знущалися із старого, намагаючись силою змусити його зректися навіть патріаршого престолу, але все марно. Патріарх незрушно стояв на своєму. Переконавшись, що їм патріарха не зломити, його просто... Просто умертвили, накинувши на худу шию старого преміцний шовковий шнурок. Кат, затягуючи той шнурок (патріарх не чинив спротиву, а лише швидко читав молитви, готуючись до зустрічі з Господом), вперся коліном патріарху у впалі груди, поламавши йому кості... Душа патріарха відразу ж відлетіла на небеса.

Стійкість, з якою владика Руської церкви витримав тортури, і мужня його загибель за віру й отєчєство, надихнули тоді чи не всі патріотичні сили, які намагалися будь-що очистити території своєї країни від окупантів і нарешті поставити крапку в Смуті.

Але ситуація в Московському царстві стала чи не критичною і набула вже загрозливих відтінків. 1611 рік ледве-ледве не став останнім в історії Московського царства. Його розпад сягнув закритичних меж. Далі розпадатися вже не було куди. Московія підійшла до порогу своєї загибелі. По всіх містах і землях Русі нишпорили зграї «воровських казаков», іноземних найманців, бунтівників різних мастей і взагалі багато різного наброду, готового жити лише розбоями і грабунками.

Централізованої влади на Русі вже не було — паралізовані її залишки нічого не могли вдіяти.

В Москві сидів польський гарнізон.

Смоленськ, який до того стримував натиск інтервентів, був ними захоплений — король Сигізмунд III гучно святкував свою перемогу.

Проти Росії затіяли війну і шведи, захопили Новгород Великий та ряд інших міст. Перше Земське ополчення зібрало надто різношерсту «публіку» у вигляді війська — від козаків та людей «високородного» аристократа Дмитрія Трубецького до дворянських полків з різних міст, до різних, як тоді казали, «шаек» бродяжного люду і зграй відвертих грабіжників.

Між лідерами ополчення не було згоди, сили ополченців танули з кожним місяцем, вичерпувалися харчові запаси. Прогодувати таку масу людей не було чим, і багато хто з ополченців подався на села грабувати селян.

Виходило, що на початку 1612 року Московського царст­ва-государства ніби й не було. Не було царя, патріарха і взагалі — будь-якої законної та централізованої влади, армія ополченців перетворилася на набрід голодранців, столиця, а також головні міста Півночі і Заходу Росії знаходилися під контролем окупаційних корпусів. Здавалось, Московській дер­жаві більше не воскресати. Здавалось, що Смута врешті-решт таки погубила Росію... «І все ж, російській цивілізації вистачило життєстійкості, та й милості Господньої, щоби впоратися з цією катастрофічною ситуацією», — писатимуть пізніше.

А Марина Мнішек усе ще залишалася в Калузі, самотня і ніби усіма забута, покинута і нікому не потрібна. Мешкала чи не на пташиних правах. Цариця — не цариця та ще всія Русі, а так... Невідомо й хто. Це гнітило і ні-ні та навіювало думки: а чи не пора з таким життям нарешті покінчити? До Самбора — ой далеко! Та й чи варто туди повертатися — на посміх шляхти гоноровитої?!.

І в Росії у неї вже не було, здається, аніяких перспектив. Сама вона нічого не важила — та ще у боротьбі за царський престол, а більше у неї не було нікого. Не чекати ж, поки з’явиться Дмитрій Третій? Досить з неї і двох Дмитріїв — інших рятівників не було. Як і спільників, бажаючих військовою силою допомогти їй повернутися у Кремль.

І раптом він з’явився.

І ось як це сталося.

Через місяць після загибелі Дмитрія Другого — як вона протрималася у фортеці зі