Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

сам мучиться (хоч і приховує це) від свідомості свого і дітей розорення, і шукала засобів зарадити лихові. На її жіночий погляд був тільки один засіб — одружити Миколу з багатою відданицею. Вона почувала, що це була остання надія і що коли Микола відмовиться від партії, яку вона знайшла йому, треба буде назавжди попрощатися з можливістю налагодити справи. Партією цією була Жюлі Карагіна, дочка дуже хороших, доброчесних батьків, з дитинства відома Ростовим, і тепер багата відданиця, бо смерть спіткала останнього з її братів.

Графиня писала прямо Карагіній у Москву, пропонуючи їй одруження її дочки зі своїм сином, і одержала від неї сприятливу відповідь. Карагіна відповіла, що вона зі свого боку згодна, що все залежатиме від прихильності її дочки. Карагіна запрошувала Миколу приїхати в Москву.

Кілька разів, зі сльозами на очах, графиня казала синові, що тепер, коли обидві дочки її влаштовані, — її єдине бажання полягає в тому, щоб бачити його жонатим. Вона казала, що лягла б у домовину спокійною, якби це було. Потім казала, що в неї є чудова дівчина на оці, і випитувала його думку про одруження.

В інших розмовах вона хвалила Жюлі і радила Миколі поїхати у Москву на свята повеселитися. Микола догадувався, до чого хилила його мати, і в одній з таких розмов викликав її на повну одвертість. Вона сказала йому, що вся надія налагодження справ заснована тепер на його одруженні з Карагіною.

— Що ж, якби я любив дівчину без маєтності, невже ви вимагали б, maman, щоб я пожертвував почуттям і честю для багатства? — спитав він матір, не розуміючи жорстокості свого запитання і бажаючи тільки виявити своє благородство.

— Ні, ти мене не зрозумів, — сказала мати, не знаючи, як виправдатись. — Ти мене не зрозумів, Миколенька. Я бажаю твого щастя, — додала вона і відчула, що вона говорить неправду, що вона заплуталась. Вона заплакала.

— Матусю, не плачте, а тільки скажіть мені, що ви цього хочете, і ви знаєте, що я все життя своє, усе віддам для того, щоб ви були спокійні, — сказав Микола. — Я всім пожертвую для вас, навіть своїм почуттям.

Але графиня не так хотіла поставити питання: вона не хотіла жертви від свого сина, вона сама хотіла б жертвувати для нього.

— Ні, ти мене не зрозумів, не будемо говорити, — сказала вона, обтираючи сльози.

«Так, може, я й люблю бідну дівчину, — казав сам собі Микола, — що ж, мені пожертвувати почуттям і честю для багатства? Дивуюся, як матуся могла мені сказати це. Через те, що вона бідна, я й не можу любити її, — думав він, — не можу відповідати на її вірну, віддану любов. А вже напевне з нею я буду щасливіший, ніж з якою-небудь лялькою Жюлі. Я не можу наказувати своєму серцю, — говорив він сам собі. — Коли я люблю Соню, то почуття моє сильніше і вище за все для мене».

Микола не поїхав у Москву, графиня не відновляла з ним розмови про одруження і зі смутком, а іноді і зі злістю помічала ознаки дедалі більшого зближення між своїм сином та безприданою Сонею. Вона докоряла собі за те, але не могла не бурчати, не чіплятися до Соні, часто без причини зупиняючи її, називаючи її «ви» і «люба моя». Добра графиня найбільше за те й сердилася на Соню, що ця бідна, чорноока небога була така покірлива, така добра, така віддано-вдячна своїм благодійникам і так вірно, незмінно, самозречено закохана в Миколу, що не Можна було нічого закинути їй.

Микола доживав у рідних свій строк відпустки. Від нареченого, князя Андрія, одержано було четвертого листа, з Рима, в якому він писав, що він уже давно вирушив би до Росії, якби несподівано в теплому кліматі не відкрилась його рана, що змушує його відкласти свій від'їзд до початку наступного року. Наташа була так само закохана у свого нареченого, так сама заспокоєна цим коханням і так само чутлива на всі радощі життя; але наприкінці четвертого місяця розлуки з ним на неї починали находити хвилини смутку, проти яких вона не могла боротися. Їй жаль було самої себе, жаль було, що вона так, марно, ні для кого, пропадала увесь цей час, коли вона була так сповнена любові і так бажала любові.

У домі Ростових було невесело.

IX

Настали свята, і, крім парадної обідні, крім урочистих і нудних поздоровлень сусідів і дворових, крім надітих на всіх нових убрань, не було нічого особливого, що відзначало б свято, а в безвітряному двадцятиградусному морозі, у яскравому, сліпучому сонці вдень і в зоряному зимовому світлі вночі почувалась потреба якого-небудь ознаменування цього часу.

На третій день свят, по обіді, всі домашні розійшлись по своїх кімнатах. Була найнудніша пора дня. Микола їздив уранці до сусідів, а тепер заснув у диванній. Старий граф відпочивав у своєму кабінеті. У вітальні за круглим столом сиділа Соня, перемальовуючи узор. Графиня розкладала карти. Настасія Іванівна, блазень, із смутним обличчям сидів біля вікна з двома бабусями. Наташа увійшла до кімнати, підійшла до Соні, подивилася, що вона робить, потім підійшла до матері і мовчки зупинилася.

— Чого ти ходиш, як бездомна? — сказала їй мати. — Чого тобі треба?

— Його мені треба… зараз, у цю хвилину мені його треба, — сказала Наташа; очі в неї блищали і вона не усміхалася. Графиня підвела голову і пильно подивилася на дочку.

— Не дивіться на мене, мамо, не дивіться, я зараз заплачу.

— Сідай, посидь зі мною, — сказала графиня.

— Мамо, мені його треба. За що я так марнуюся, мамо? — Голос її урвався, сльози бризнули з очей, і вона, щоб приховати їх, швидко повернулася і вийшла з кімнати. Вона вийшла до диванної, постояла, подумала і пішла в дівочу. Там стара покоївка бурчала на молоду дівчину, яка захекалась, прибігши з холоду, з челядні.

— Досить гратись-бо, — казала стара. — На все є час.

— Пусти її, Кіндратівно, — сказала Наташа. — Іди, Маврушо, іди.

І, відпустивши Маврушу, Наташа через залу пішла до передпокою. Старий і два молоді лакеї грали в карти. Вони перестали грати і встали, коли ввійшла панночка. «Що б мені з ними зробити?» — подумала Наташа.

— До речі, Микито, піди, будь ласка… — «куди б мені його послати?» — Ага, піди в челядню і принеси, будь ласка, півня; так, а ти, Миша, принеси вівса.

— Трохи вівса накажете? — весело й охоче сказав Миша.

— Іди, іди швидше, — поквапив старий.

— Федоре, а ти крейди мені роздобудь.

Проходячи