Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Віспа

та малярія

Міазми та насіння

Етіологія

Чума, як і решта недуг епідеміологічного характеру, що призводять до високої смертності, наділена властивостями, які важко пояснити з погляду гуморальної медицини. За медичними теоріями Гіппократа та Галена, хворобу спричиняє порушення рівноваги рідин тіла, а також зв’язків між будовою тіла і довкіллям. Лікарям, котрі дотримуються традиційних поглядів, важко пояснити, чому мор одночасно вражає людей з різною будовою тіла й чому одні виживають, а інші — ні. В античній медицині вважалося, що чумні епідемії виникають через зіпсоване повітря від міазмів, які здіймаються з надр землі, від трупів, що розкладаються, чи від застояних вод. У Середньовіччі та протягом цілого XVI ст. до теорії про міазми додаються астрологічні тлумачення, які приписують виникнення епідемій впливові зорь: сполучення планет, затемнення та комети, що пролітають, псують повітря, породжуючи отруйні міазми. Різний перебіг захворювання у пацієнтів пов’язували з розподілом гуморальних рідин або загальним станом здоров’я. На думку венеційського лікаря Нікколо Масси (1499—1569), чума вражає передовсім тих, які через шкідливі звички або бідність не дотримуються правил здорового харчування та правильного догляду за власним тілом. Веронський лікар Джилорамо Фракасторо (1478—1553) вирізняється поміж звичайних лікарів, переконуючи, що зараження відбувається внаслідок контакту, який може бути трьох типів: прямий, через збудника (наприклад, через одяг) або на відстані чи то пак через виділення шкідливих дрібних часток у повітря. Джерелом інфекції є дрібні невидимі часточки, насіння зарази, які проникають від інфікованого тіла в здорове, незалежно від його будови. Тогочасна медицина була не здатна — за винятком рідкісних випадків — цілком точно визначати різні інфекційні захворювання, які часто класифікували на підставі спричиненого рівня смертності. Сам Фракасторо, автор вагомого трактату про сифіліс, вважає, що незлоякісні лихоманки можуть стати злоякісними внаслідок погіршення умов довкілля чи стану здоров’я пацієнта. Першими доктрину про специфічні збудники хвороб запропонували Парацельс (1493—1541) та його послідовники.

Фракасторо

Профілактичні заходи та санітарні заклади

Окрім природних причин вдаються до надприродних пояснень спалахів епідемій, які вважали ознакою Божого гніву, що насилає недугу, щоб покарати грішників — якими визначали передовсім бідняків, повій, лихварів та євреїв. Аби захиститися, спільноти вдаються до молитов, ходи, мощів та заклику до святих, зокрема святих — захисників від чуми, Антонія, Севастіана і надто святого Роха, культ якого поширюється на межі XV та XVI ст. За винятком кількох випадків (коли ходи забороняють, бо вони сприяють поширенню зараження), Церква, братства, лікарі та політична влада співпрацюють, аби захистити населення від епідемій. Через неефективність традиційного лікування, люди змушені шукати протиотруту в амулетах, дорогоцінному камінні та корисних копалинах; утім, найліпшим захистом від зарази виявляється запобігання хворобі та ізоляція.

Санітарні

заклади

Ще за часів Чорної смерті в XІV ст. в італійських містах відкривають органи, на які покладено особливе завдання — давати відсіч епідеміям. На межі XV та XVI ст. ці органи набувають постійного характеру в Мілані, Венеції, Генуї та Флоренції, поволі поширюючись на решту італійських міст на півночі та в центрі (решти Європи вони сягають лише у XVII ст.). Служби охорони здоров’я покликані контролювати санітарні умови в місті, тож набувають дедалі більших функцій та впливу, зокрема й за відсутності мору. Ці органи перевіряють продовольчі товари у громадських і приватних закладах, на смітниках біля м’ясних крамниць та чинбарень, у готелях, лікарнях, під час епідемії визначають мережу зв’язку між містами, безперервно обмінюючись інформацією. Місто, де виявляють випадки зараження, ізолюють, так само ізолюють людей та товари, осіб, у котрих підозрюють зараження чумою, закривають у лазаретах — зазвичай тимчасових закладах, зведених за містом.

Шпиталі

Поруч із традиційними лікувальними закладами, такими як крамниці й приватні оселі, створюються лікарні, спочатку в головних міських центрах Півночі та Центру Італії, як спеціалізований лікувальний заклад, а не як заклад з піклування щодо бідних та нужденних. Із середини XV ст. шпиталями (які спочатку були благодійними структурами церковного характеру) починає порядкувати держава, однак персонал, що надає допомогу, й надалі є церковними служителями. У шпиталях переважно лікують бідних (заможні лікуються удома), у закладі працюють лікарі та хірурги, деякі з них мешкають просто на території медичного комплексу. Споруджують лікарні для лікування окремих патологій, а також для хронічних хворих на кшталт Лікарень для невиліковних у Неаполі та Венеції. У добу Відродження такі італійські лікарні, як Санта Марія Нуова у Флоренції чи Оспедале Маджоре у Мілані, перетворюються на зразкові лікарні для закладів, які споруджують по той бік Альп. Наприклад, для лондонської Савой Госпітал, заснованої Генріхом VII (1457—1509), що відчинила свої двері у 1512 р., зразком стала лікарня Санта Марія Нуова як за структурою, так і за розпорядком.

Медична практика

У найбільших європейських містах засновують Колегії лікарів та Протомедикати41, які мають юрисдикцію щодо питань медичної практики: видають дозволи на заняття медициною, контролюють діяльність знахарів, що продають лікувальні трави, заважаючи, принаймні в містах, займатись нелегальним лікуванням та караючи у випадку хибної медичної практики. Колегії, які часто були похідними від професійних гільдій, складаються з еліти дипломованих лікарів, котрі часом (як-от у Болоньї), керують процесом медичної освіти в університеті. Перші колегії виникають в Італії у Флоренції та Венеції наприкінці ХІІІ ст., у Римі — наприкінці XV ст., у Лондоні — у 1518 р. У Парижі медичну діяльність регулює безпосередньо Медичний факультет, й лише наприкінці XVІ ст. королівський Протомедик отримує завдання упорядковувати медичну практику. У Монпельє на початку XVІІ ст. виникає Лікарська колегія, беручи на себе обов’язки щодо здійснення контролю, які раніше належали медичному

факультету.

41 Заклади, відповідальні за охорону здоров’я та медичну освіту. — Прим. пер.

«Ринок

лікування»