Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

лікарі співвідносять сукупність відмінних тілесних рідин: флегма — вологий та холодний слиз, що містить широкий спектр безбарвних чи білуватих виділень (за винятком сперми та молока). Жовту жовч ототожнюють здебільшого з тією, яку виробляє печінка. Чорна натомість забарвлюється у селезінці. Кров ототожнюють лише з тією частиною, яка становить, власне, кров, із незначними домішками лімфи та жовчі. З гуморальними рідинами, достоту як і з чотирма якостями, пов’язують різну будову тіла та хвороби, які вважають наслідком порушення їх рівноваги. Рідини визначають співвідношення між ментальними й фізичними процесами, тому, залежно від того, як вони поєднуються, визначають будову тіла, а отже, і психологічні властивості осіб. З переважанням певної рідини пов’язують характер людини чи народу: флегматик — млявий, холерик чи жовчний (у якого переважає жовта жовч) — сварливий, сангвінік — жадібний до насолод, меланхолік — сумний, жадібний та понурий. З-поміж усіх будов тіла найбільш хворобливою видається постать меланхоліка. Меланхолію, чи малінконію, вважають недугою, симптомами якої є знесилення, похнюпленість, мовчазність та відмова від їжі. Її розглядають як наслідок надміру чи аномальної кількості чорної жовчі, чи то пак melancholia, що виникає, своєю чергою, у зв’язку з природним переважанням (жовчі) чи її надмірним надходженням через раціон та життєві звички.

Колір обличчя

та хвороби

Парацельс

Вперше фізіологію Галена став критикувати швейцарський лікар Парацельс (1493—1541), котрий спростував основи гуморальної медицини та протиставив їй безпосереднє дослідження природи та хвороб і тлумачення фізіологічних процесів із погляду хімії. Парацельс та його послідовники започатковують запеклий опір кровопусканню, вважаючи його марним, а часто й шкідливим. Лікуванню та медикаментам, які застосовували послідовники Галена, протиставляють ліки, що ґрунтуються на принципі, за яким подібне лікується подібним, а також вироблені хімічним способом. Попри опір університетських лікарів, ідеї та практики, використовувані прихильниками Парацельса, поширюються спершу в Німеччині, далі — у Франції та Англії, однак на італійському півострові — лише наприкінці XVI ст. й у перших десятиліттях XVII ст.

Див. також: Парацельс (Філіпп Ауреол Теофраст), с. 371;

Викладання та передавання наукових знань:

університети, ботанічні сади та природничі колекції, с. 489

Епідемії, заклади охорони здоров’я та медична практика

Антоніо Клерікуціо

У Чинквеченто Європу вразили численні епідемії, часто спричинені безперервними війнами, у яких Італія — головне місце дії. Чума, сифіліс, тиф та грип знищують населення, що погано харчується та проживає здебільшого в нестабільних санітарних умовах. В Італії, першій з-поміж усіх країн, влада створює органи охорони здоров’я, магістрати, які з тимчасових перетворюються на постійні, що покликані контролювати санітарні умови в містах та вживати профілактичних заходів у разі виникнення епідемій. Веронський лікар Джилорамо Фракасторо розробляє нові теорії про походження чуми та сифілісу, вважаючи джерелом епідемічних хвороб поширення насіння, особливих збудників контагії. Збільшення чисельності тих, хто, передовсім у містах, звертається по медичне лікування, сприяє урізноманітненню суб’єктів, котрі займаються медициною. Крім дипломованих медиків, медичною практикою займається безліч осіб (продавці прянощів та лікарських трав, цирульники-хірурги, мандрівні знахарі й шарлатани), чию діяльність регулюють і контролюють медичні й політичні органи влади.

Епідемії

Чума та сифіліс

Після пандемії в ХІV ст. (яку прозвали Чорною смертю) чума (хвороба з надзвичайно високим рівнем смертності) аж до кінця XVIII ст. неодноразово спалахує, насамперед на територіях найбільшого зосередження міського населення та у портових містах. У XVI ст., і надто у 60-х та 90-х роках, найбільші європейські міста стають головними осередками частих епідемій чуми, яка приходить у Європу зі Сходу торговельними шляхами, передаючись передовсім через блох та щурів. Під час Тридцятилітньої війни (1618—1648) спалахи чуми частішають, найвідоміший з них відбувся в 1630 року, про що писав Мандзоні (1785—1873) у «Заручених».

Іншою мукою для європейського населення — хоч і не такою смертельною, як чума, став сифіліс, який, найімовірніше, занесли в Європу моряки Колумба (1451—1506), повертаючись із Нового світу, адже ця територія є ендемічною за цією хворобою. Сифіліс приходить до Італії з Іспанії, коли іспанські війська захищають Неаполь під час облоги французькими військами Карла VIII (1470—1498); а французькі солдати поширюють її далі, на північ від Альп. Часто нашаровуються кілька епідемічних хвиль, надто під час часи воєн та великого голоду, коли погіршуються санітарні умови, а імунітет слабшає. Висипний (петенхіальний) тиф, що передається людині від вошей, поширюється переважно у військових таборах, тому отримав також назву «воєнно-польовий тиф». У XVI ст. у Європі спостерігаються перші пандемії грипу, найвідоміша з яких відбулася влітку 1580 р. і прийшла з Малої Азії в Сицилію, а згодом поширилась по всьому півострову, а далі іспанськими солдатами була рознесена по Європі. Хворих на грип переважно лікують кровопусканням та блювотними засобами, ліками, які насправді ослаблюють хворого, збільшуючи число летальних випадків. У Чинквеченто більшу частину Європи вражає віспа, яка, поширившись у Новому світі, спричиняє смерть надзвичайно великої чисельності американських індіанців. Протягом багатьох століть, передусім у XVI та XVIІ ст., величезні наслідки має розповсюдження малярії, передусім в Італії, мабуть, ще й тому, що саме в ці роки чимраз більша кількість переселенців, у пошуках орних земель, спускаються з гірських регіонів та пагорбів на рівнини. Хвороба поширена на багатьох територіях півострова, зокрема в долині Адідже, у дельті річки По, на узбережжях Тірренського моря, на болотистих територіях, у сільській місцевості навколо Рима, на узбережжі Лаціо та на великих островах. Традиційно медики вважають, що малярія виникла через заражене повітря з болотистих земель, зокрема з водойм із застояною водою, а також із випарів під дією сонячного тепла. Вдаються до осушення, але результати дуже незначні: великі території півострова сповнені рідкими поселеннями, знесилені селяни мають коротку трива­лість