Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

головною працею, за якою вивчають анатомію, є Anаthomia (1316 р.) Moндіно де Луцці (бл. 1270—1326), котрий на підставі вчення Галена створює анатомічний, фізіологічний та патологічний опис різних частин тіла. Ще у Кватроченто складовою викладання анатомії стає проведення розтинів, але змінюються вони вкрай нерегулярно, оскільки добути трупи було важко, їх розчленування зазвичай натрапляло на опір населення. Майже завжди розтин проводили на тілах іноземців чи засуджених, але не бракувало й випадків, коли студенти викрадали трупи зі свіжих могил, аби зробити анатомічний розтин. До Везалія публічний розтин передбачав розподіл обов’язків між лікарем-анатомом, котрий читав тексти та обговорював їх, і хірургом, якому довірено завдання різати тіло. На важливості розтину наголошував лікар-гуманіст Алессандро Бенедетті (бл. 1450—1512), наводячи наукові й етично-релігійні аргументи: розтин розкриває «дивовижне боже творіння», що примушує замислюватись про тлінність людського життя. Беренгаріо да Карпі (1460?—1530), хірург та професор анатомії з Болоньї, особисто здійснював розтини та писав анатомічні праці, наполягаючи на тому, наскільки важливим є безпосереднє спостереження за людським тілом та критичне ставлення до праць античних авторів. Беренгаріо був першим, хто скористався друкарськими засобами, аби створити видання з анатомічними ілюстраціями. Протягом перших десятиліть у головних італійських університетах (Падуї, Болоньї, Пізі) виникли перші анатомічні театри — спочатку їх було створено як тимчасові установи, однак згодом вони набули постійного характеру. У середині XVI ст. розтини в Італії здійснюють чимраз частіше, але дуже рідко вони трапляються на півночі Альп. У дерев’яних амфітеатрах, які у другій половині століття набули поширення по всій Європі, розтин приваблює дедалі більше людей, і не лише студентство, а й прелатів та пересічних глядачів, як траплялося з надзвичайно популярними підручниками з анатомії авторства Везалія, на яких окрім людських розтинали й трупи тварин. Потужним поштовхом до вивчення анатомії стала публікація таблиць з ілюстраціями, в яких узагальнювався писемний текст, що з’явилися внаслідок співпраці лікарів та митців. Окремі з провідних митців епохи Відродження надають вивченню анатомії для відтворення людського тіла та його рухів чимраз більшого значення. Леонардо (1452—1519) не лише був здійснював анатомічні спостереження, але й взявся за складання трактату з анатомії, який, утім, так і лишився недописаним; Мікеланджело (1475—1564), разом зі своїм лікарем Реальдо Коломбо (1510?—1559), працював над підручником з анатомії, який, утім, побачив світ без ілюстрацій. Важлива роль праці De humani corporis fabrica (1543 р.) Андреаса Везалія полягала не лише у порівнянні результатів безпосередніх спостережень за людським тілом з авторитетними медичними поглядами, а й у тому, що у творі містилося чимало детальних анатомічних таблиць, у створення яких зробили свій внесок митці, котрі активно творили у Венеції. У другій половині століття нові анатомічні спостереження сприяють збагаченню знань про людське тіло, руйнуючи авторитет Галена. Габріеле Фаллопій (1523—1562) у подробицях описує репродуктивну систему жінки. Перші досліди щодо малого кола кровообігу здійснили іспанець Мігель Сервет (1511—1553) та Реальдо Коломбо, перший був університетським товаришем, а другий — помічником Везалія у Падуї. Мігель Сервет публікує свої медичні доктрини в теологічній праці під назвою Christianismi restitutio (La restituzione del cristianesimo, 1553), де переконує, що венозна кров, увійшовши у праве серцеве передсердя, не йде відразу в лівий шлуночок, профільтровуючись — як гадав Гален — через гіпотетичні пори в міжшлуночковій перетинці. На думку Сервета, кров проходить крізь легені, де завдяки повітрю до неї просотується божественний дух, який переноситься в ліву порожнину серця, а далі — у серцево-судинну систему. Окремо від Сервета Реальдо Коломбо теж описує мале коло кровообігу, доводячи свою теорію кількома експериментами. Опис малого кола кровообігу також здійснили Хуан Вальверде (1520?—1588?) та Андреа Чезальпіно (1519—1603). Утім, ніхто з цих авторів не стверджував, що кров повертається у вихідну точку, тож вони жодним чином не висловлювались про кровообіг, про який заговорив у наступному столітті англійський лікар Вільям Гарвей (1578—1657). Хірургія поступово відмежовується від традиційної другорядної ролі в медицині. Найпоширенішими умовами, в яких доводиться працювати хірургам, які протягом століття починають здобувати університетську освіту та вступають до медичних колегій, — це епідемії та війни. Кар’єра Амбруаза Паре (1510—1590), найвідомішого французького хірурга в XVI ст., добре доводить, як зростають вага та престиж хірургії. Освіта Паре, сина ремісників, починається зі служби підмайстром у цирульника-хірурга, згодом продовжується у Парижі в лікарні Отель-Дью, де він вивчає хірургію та анатомію. Як хірург він бере участь в Італійських війнах 1552 р., ставши хірургом короля Генріха ІІ (1519—1559): цю посаду він збереже й за інших монархів. Завдяки практиці на полях бою Паре створив революційні способи лікування ран, завданих вогнепальною зброєю, які до того часу вважали причиною отруєння всього організму, а тому припікали киплячою олією. Паре почав лікувати рани різноманітними речовинами, зокрема дистилятом та скипидаром (що, можливо, на місцевому рівні забезпечувало антисептичну дію, про яку, утім, Паре не здогадувався). На підставі такого досвіду він доходить висновку, що рани від вогнепальної зброї не є джерелом отруєння, тож і припікати їх не слід. Паре удосконалює техніки хірургічної ампутації, використовуючи для припинення кровотеч перев’язку артерій, а не припікання.

Анатомічні

театри

Андреас Везалий

Хірургія

Амбруаз Паре

Рідини та темпераменти

Ціла медична система (фізіологія, патологія, терапія) ґрунтується на будові людського тіла та гуморальній теорії, концепціях, запозичених із класичної медицини. Комплекція, чи то пак темперамент, походить від чотирьох якостей (тепло, холод, сухість та вологість). Кожна людина має визначену будову тіла, яку отримує від народження і яка не змінюється протягом життя, навіть зазнаючи певних змін із часом. Замолоду переважають в організмі тепло та вологість, а що ближча старість, то більше організм схиляється до холоду й сухості. Різна будова тіла може залежати від статі та умов довкілля: наприклад, у жінок та поміж північних народів переважають холод і вологість.

Кров,

жовч,

флегма

Друге ключове поняттям, запозичене з класичної доби медициною доби Відродження (яке тісно пов’язане з будовою тіла), — це гуморальна концепція, теорія про рідини тіла. Всього існує чотири рідини: кров, жовч жовта, або холе, чорна жовч — меланхолія, та лімфа, або флегма. Кожній рідині властиві по двоє якостей: кров — гаряча та волога, жовч жовта — гаряча та суха, жовч чорна — холодна й суха, лімфа — холодна і волога. Філософи та медики часів Середньовіччя та Ренесансу пов’язують із будовою тіла та рідинами планети: Сатурн — з меланхолією, Юпітер — із сангвінічним настроєм, Марс — із холеричним, а Місяць чи Венеру — з флегматичним. З кожною рідиною