Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Який у цьому сенс, містере Віллерс? — заблагав машиніст.

— Ми не можемо все так покинути! — викрикнув він.

Едді не знав, скільки минуло годин, коли пролунав вигук помічника машиніста:

— Містере Віллерс! Погляньте!

Помічник машиніста визирав у вікно, показуючи в темряву за своєю спиною.

Едді Віллерс подивився. Вдалечині погойдувався дивний тьмяний вогник. Здавалося, він повільно наближався. Едді не міг збагнути, що це.

Трохи згодом йому здалося, начебто він розрізнив щось чорне, що повільно наближалося до них. Воно рухалося паралельно з коліями. Вогник, погойдуючись, висів низько над землею. Едді прислухався, але нічого не почув.

Потім стало чути легкий приглушений звук, що нагадував стукіт копит. Двоє чоловіків поруч з ним спостерігали за чорним бозна-чим з дедалі дужчим страхом, немовби з нічної порожнечі на них насувався привид. Коли ж вони збагнули, що то за пляма, і весело розреготались, настала черга Едді заціпеніти від жаху. Адже він побачив набагато страшніший привид, ніж можна було припустити, — караван фургонів.

Ліхтар, що погойдувався над першим з них, здригнувшись, завмер, — і караван зупинився неподалік від локомотива.

— Агов, хлопче, підвезти? — сміючись, гукнув чоловік, який був, вочевидь, за старшого. — Що, застрягли?

Пасажири «Комети» вирячились із вікон у темряву. Деякі з них уже сходили з поїзда. З фургонів, з-за вузлів із домашніми пожитками визирали жінки. У хвості каравану, в одному з фургонів, плакала дитина.

— Ви збожеволіли? — запитав Едді Віллерс.

— Та ні, я серйозно, брате. У нас купа місця. Якщо ви хочете звідси вибратися, ми вас можемо підвезти за певну плату, — це казав довготелесий нервовий чоловік з розкутими манерами та нахабним голосом, схожий на закликайла на атракціонах.

— Це «Комета Таґґарта», — обурився Едді Віллерс.

— Еге ж, «Комета». А скидається на дохлу гусінь. Що з тобою, брате? Ти нікуди не доїдеш і не можеш нікуди звідси подітися, хоч скач, хоч плач.

— Ти про що?

— Ти думаєш, ви їдете до Нью-Йорка, так?

— Ми їдемо до Нью-Йорка.

— Отже… Отже, ви нічого не чули?

— Про що?

— А коли ви востаннє з’єднувалися з якоюсь із ваших станцій?

— Я не пам’ятаю!.. А про що ми мали чути?

— Що вашого мосту Таґґарта більше немає. Його знищили. Висадили у повітря. Звуковим вибухом чи чимсь таким. Точно не знає ніхто. Через Міссісіпі не існує більше жодного мосту. І Нью-Йорка більше немає — принаймні для таких хлопців, як ви і я, його більше не існує.

Едді Віллерс не пам’ятав, що сталося потім. Він відкинувся на сидінні машиніста, вирячившись у відчинені до машинного відділення двері. Хтозна, скільки він там просидів, але коли нарешті опритомнів, то побачив, що залишився сам. Ні машиніста, ні помічника в кабіні вже не було. Назовні лунали крики, вереск, плач, хтось про щось голосно запитував, а у відповідь лунав сміх закликайла.

Едді притулився до вікна кабіни: пасажири та поїзна бригада «Комети» згромадилися навколо лідера каравану і його обшарпаних супутників. Він кудись недбало вказував, віддаючи накази. Декілька пасажирок «Комети», вбраних краще за решту, вже залазили у фургони, схлипуючи та притискаючи до грудей свої сумочки; мабуть, їхні чоловіки вже домовилися про оплату.

— Сідайте, друзяки, сідайте! — бадьоро гукав закликайло. — Місця всім вистачить! Тут трохи тіснувато, зате ми будемо рухатися — це таки краще, ніж годувати койотів! Епоха залізного коня минула! У нас залишилася лише звичайна старомодна конячка! Повільна, але надійна!

Едді Віллерс став на східці локомотива, щоби бачити юрбу і щоб його було всім чути. Він махнув рукою, другою тримаючись за поруччя.

— Але ж ви не поїдете? — крикнув він до своїх пасажирів. — Ви ж не покинете «Комету»?

Люди відсахнулися, наче не хотіли ні дивитися на нього, ні відповідати йому. Їм не хотілося слухати запитання, які їхній розум був неспроможний осмислити. Едді побачив засліплені панікою обличчя.

— А з механіком що сталося? — запитав закликайло, показуючи на Едді.

— Містере Віллерс, — лагідно промовив провідник, — нема ніякого толку…

— Не покидайте «Комету»! — вигукнув Едді Віллерс. — Не кидайте її! Заради Господа, не кидайте!

— Чи ти сказився? — крикнув закликайло. — Ти й гадки не маєш, що коїться на станціях і в управліннях! Вони там бігають, висолопивши язики, як недорізані кури! Не думаю, що по цей бік Міссісіпі до завтрашнього ранку працюватимуть залізниці!

— Краще поїхати, містере Віллерс, — мовив провідник.

— Ні! — крикнув Едді, стискаючи металеве поруччя з такою силою, ніби хотів з ним зростися.

Закликайло знизав плечима:

— То залишайся тут здихати!

— Куди ви поїдете? — запитав машиніст, не дивлячись на Едді.

— Ми просто собі поїдемо, брате! Пошукаємо якоїсь місцини… десь. Ми з каліфорнійської Імперіал-Воллі. Кагал з «Народної партії» розікрав наш урожай і всю їжу з підвалів. Вони це називають «реквізицією». Тому ми просто зібрались і рушили. Через вашингтонські юрмиська нам доводиться пересуватися ночами… Ми просто хочемо десь поселитися… Можеш поїхати з нами, друже, якщо в тебе немає дому. Або ж, якщо хочеш, ми підвеземо тебе до якогось міста.

Едді байдуже подумав, що ці люди з каравану не видаються аж такими здібними, щоби заснувати таємне вільне поселення. У них забракне хисту навіть стати бандою злодіїв. У них на це не більше шансів, ніж у мертвотного світла від їхнього ліхтаря. І так само, як це світло, вони розчиняться в безкраїх пустельних просторах країни.

Едді стояв на східцях, дивлячись на ліхтар. Він не дивився, як останні пасажири останньої «Комети Таґґарта» переміщалися до фургонів.

Останнім до фургону сів провідник.

— Містере Віллерс! — скрушно погукав він. — Їдьмо!

— Ні, — відповів Едді.

Закликайло махнув рукою в бік Едді, який стояв на східцях над їхніми головами.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш! — крикнув він з сумішшю погрози і благання в голосі. — Можливо, хтось проїжджатиме тут і підбере тебе — наступного тижня чи наступного місяця! Можливо! Хоча навряд чи.

— Вшивайтеся звідси, — огризнувся Едді Віллерс.

Коли фургони рушили і, погойдуючись та скриплячи, подались у ніч, Едді повернувся до кабіни. Він сидів на місці машиніста, притиснувшись чолом до мертвого двигуна.

Почувався, наче капітан океанського лайнера після кораблетрощі, який волів загинути разом зі