Читати книгу - "Принц Ґаллії"

— Істинно, істинно верзу, друже. Ні, справді, це ж треба такому трапитися — в свої тридцять два роки закохався, як хлопчисько. Мушу визнати, що я помилявся, вважаючи, що вже знаю тебе, як облупленого. А останні два дні ти взагалі поводишся вкрай дивно — раз у раз бентежишся, то бліднеш, то шарієшся… От і зараз ти зблід… Втім, годі нам теревені правити. Скоро ми будемо на місці, там ти й побачиш свою Гелену. А мені ще треба поговорити з Монтіні. Учора ввечері я його добряче відлупцював, то, може, сьогодні він буде балакучіший.

З цими словами Ернан притримав коня і зачекав, поки з ним не порівнявся Етьєн.

— Про що замислився, приятелю? — доброзичливо запитав він.

Етьєн підняв на нього свої красиві чорні очі, оповиті туманним серпанком смутку.

— Та пусте, пане ґрафе, ні про що.

— Ні, друзяко, не намагайся обдурити мене. Я бачу тебе наскрізь і можу читати твої думки з такою ж легкістю, як відкриту книгу. Ти думаєш про Бланку, думаєш про те, який ти нещасний, ти жалієш себе.

Етьєн промовчав, дивлячись вдалину бездумним поглядом.

— Не годиться мужчині жаліти себе, — знову заговорив Ернан, так і не дочекавшись відповіді. — Це негідно мужчини, будь-якого мужчини. А тим більше мужчини, якого любила така виняткова жінка, як Бланка.

— Вона ніколи не любила мене, — похмуро заперечив Етьєн. — Вона просто використала мене, щоб трохи розважитися. А я, дурень, повірив їй.

— Атож, ти дурень. Дурень, що думаєш так. Ти, до речі, не замислювався над тим, чому я взяв тебе з собою?

— І чому ж?

— Щоб ти не муляв їй очі. Саме їй, а не Філіпові. Зараз Бланка почуває себе винною перед тобою, і я не хочу, щоб ти своїм нещасним виглядом розчулив її, щоб вона почала жаліти тебе, бо коли жінка жаліє чоловіка — діло пропаще. Коли-небудь ти знадобишся Бланці. Рано чи пізно настане момент, коли їй буде потрібна людина, яку вона любить і поважає, беззавітно віддана їй, готова підтримати її у важку хвилину життя. Ти гарний хлопець, Монтіні, і Бланка зможе повністю покластися на тебе — якщо доти вона не перестане любити й поважати тебе.

— Дурниці! — мляво відмахнувся Етьєн. — Вона зневажає мене. Разом з Коро… Вони удвох з Красунчиком сміються з мене.

Ернан сплюнув:

— А щоб ти запропастився! Ти вбив собі в голову цю нісенітницю лише для того, щоб ще дужче жаліти себе. Знедолений, знехтуваний, всіма зневажений — яка багата пожива для самоприниження! Либонь, тобі дуже приємно мучити самого себе, ти просто упиваєшся своїми стражданнями, як п’яниця вином. Біль приносить тобі насолоду, а почуття образи та приниження дає тобі якусь протиприродну радість. Це неподобство, приятелю, це негідно чоловіка. От я, коли… — Тут Ернан прикусив язика, явно бовкнувши зайвого.

Однак Етьєн був хлопець тямущий. Він миттю здогадався, що мав на увазі Шатоф’єр.

— У вас було зовсім інакше, пане ґрафе. Вона вас не зрадила, вона померла. Вам легше.

Ернан промовчав. Звісно, він мав що відповісти на це. Він міг би сказати: „Твоя правда, вона не зрадила мене. Вона до кінця залишалася вірною мені. Але й наклала на себе руки, бо любила мене. Ти, хлопче, вільний — і перед Бланкою і перед власним сумлінням. А я — ні. Я мушу зберігати вірність тій, кого вже давно немає серед живих. Вона захистила свою честь своєю смертю, і з мого боку було б безчестям зрадити її пам’ять. То кому ж легше, скажи? Принаймні, ти можеш втішатися тим, що Бланка твоя жива, що відібрав її в тебе не Ґійом де Марсан, а Філіп. Красунчик-Філіп. Коротун…“ Так відповів би Ернан, якби раптом надумав відкрити свою душу.

Але це було не в його звичках. Помовчавши трохи, він стримано промовив:

— Зрозумій, нарешті, приятелю, я бажаю тобі добра…

— Та йдіть ви к бісу зі своїми добрими побажаннями! — несподівано грубо огризнувся Монтіні.

Ернан важко зітхнув:

— По ідеї, мені слід було ще раз відлупцювати тебе, та бачу, що це безнадійно. Тебе тільки могила виправить… Гм, могила, — пробурмотів він собі під ніс, приострожив коня і невдовзі наздогнав д’Альбре. — Нестерпний хлопчисько! — поділився він з ним своїми враженнями.

— От не розумію, — знизав плечима Ґастон. — Навіщо тобі зайвий клопіт? Лишив би його під арештом і все тут.

— Щоб Філіп за моєї відсутності вбив його? Красно дякую! Він як зачує звідкись здавлене хихотіння, сам не свій стає: гадає, що то сміються з нього, і знай поривається поквитатися з Монтіні.

— Ну й нехай поквитається. Що тобі до того?

— А от що: Філіп мій друг і мій государ, і я не хочу, щоб він чинив несправедливість.

— Несправедливість?! Таж цей бовдур мало не замордував його.

— Певна річ, — погодився Ернан. — І, поза будь-яким сумнівом, він заслуговує на суд, але на суд справедливий, без гніву й упередження. А Філіпа зараз ніяк не назвеш справедливим і неупередженим. І взагалі, на мою думку, Монтіні й без того покараний. Жінка, яку він шалено любить, кинула його, а його сестра нещасна в шлюбі… Між іншим, тобі не здається, що занадто багато шлюбів укладається без взаємного кохання: та ж Матильда і Ґабріель, Анна Юлія та Філіп, Марґарита і ґраф Шампанський, Амеліна та Симон, Бланка і ґраф Біскайський, підозрюю, що й Елеонора Кастильська не дуже тішиться своїм титулом королеви Італії, та й у тебе з Клотильдою… — Він осікся, здивовано втупившись на Ґастона, чиє обличчя нараз спотворила ґримаса невимовного болю. — Що трапилося, друже? Тобі зле?

— Клотильди вже немає, Ернане, — хрипко промовив Ґастон, уникаючи його поглядом. — Вона померла.

Від несподіванки Шатоф’єр різко осадив коня.

— О, Боже! Коли?

Д’Альбре також зупинився.

— Минулої середи. А вчора вранці до мене прибув гонець з повідомленням про її смерть.

— І ти весь цей час мовчав?!