Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

Але перший наш день у пана Костянтина. Вечоріло. Величезний маєток, огороджений дротяною сіткою на бетонних стовпах. У дворі чистенько. Управитель розмістив нас у робітницькій, видав білизну, запровадив до лазні, відтак кожному — скриньку, а там шаровари, жупан, чоботи, шапка зі шликом, широкий ремінний пояс з притороченим кинджалом. Одягайся — справжнісінький козацький курінь. Жартуємо, приповідаємо, регочемо.

Висипалися на подвір’я, а під шпихлірами, лиш тримаються оддалеки, теж козаки, ціла ватага, і молоді, і сивоусі, і з поголеними маківками, і кучеряві, сидять на лавах лиш у малинових сорочках і синіх шароварах, обнявши руками коліна, з люлечками в зубах, і бринять бандури, і співають мексиканську пісеньку "Дрібку солі". Якось ми в’їхали, і — сорок осіб, та ніхто не звернув уваги, що маєток просто купається у плантації соняшнику. Головешки, пані, — як решета. Довкола вогонь, ніби розлилося сонце по землі. Отож, кажу, ніхто не завважив, ніби ми дома, ніби то не чужина і не обпаскуджені поганими пугачами соняшники, а наші понад тини, лиш не видно стріх і глечиків на кілках. Підступив я до огорожі, а ті святі наші соняшники кишать бридкими пугачами, гидко тиркають смердючі клубки злиплого пір’я, і соняшники обліплені шкурою смердючого посліду. І впало мені серце, пані. Мерзенно, мерзенно, мерзенно…

Пан Костянтин розбагатів на готових статках, коли взяв за жінку безпутну доньку аргентинського фермера, що невдовзі помер. Була в них доросла панна, разом з мамкою знаджувала козаків-слуг. А пан Костянтин цілими днями розважався як не горілкою, то муштрованими пугачами, то слухав пісень, котрих співали його перелицьовані земляки. Господарських інтересів пильнував управитель, словом, що покинули, те й застали: той управитель дер з нас три шкури. До чого я вже не вмію сидіти без діла, та не давав мені вгору глипнути. Я, пані, не бунтівник, але якось не стерпів і пішов до хазяїна скаржитися. Кажу — хай би я осліп був ще в колисці, ніж мав побачити цю невольню. Пан Костянтин змінився на лиці і схопив мене тремтячими руками за вилоги жупана.

— Навіщо ти так сказав? — питає.

— Бо я зрозумів, що ліпше було вмерти з голоду на своїй землі, аніж ходити тут у чистоті з повним шлунком та знати, що нічого я не зароблю до самої могили.

— Навіщо? — затермосив мною хазяїн.

Я, пані, не знав, що він сліпне. Ще молодий, років сорок п’ять, але зір погіршувався в нього з кожним днем, хоч, правда, він це тримав у таємниці. Він посадовив мене просто себе, налив чарку, сам випив і розповів про свою біду.

— Я, — каже, — почав сліпнути давно. Либонь, з нервування, з туги. Я звелів засіяти соняшником поля довкола маєтку, весен десять підряд спроваджував і саджав то верби, то вишні, то бузок, але це небо, ця земля не приймають навіть рослини, то як їм прийняти нас з тобою?..

Розчулився, захникав. Крізь відчинені вікна хлюпнула мексиканська "Дрібку солі", але тут же її затлумила наша, котрою відповіли ті сорок хлопців, що я з ними прибув до Аргентини. Пан Костянтин рвав на собі волосся. А вони все голосніше виводили:

Ой у полі могила з вітром говорила:

"Повій, вітре буйнесенький, щоб я не зчорніла.

Щоб я не зчорніла, щоб я не марніла,

Щоб по мені трава росла, та ще й зеленіла".

І вітер не віє, і сонце не гріє,

Тільки в степу при дорозі трава зеленіє.

Ой у степу річка, через річку кладка,

Не покидай, козаченьку, рідненького батька…

Бо то ще як розійдеться наш чоловік у пісні, то все серце йому кров’ю стече. Спочатку гомін. Слізний чоловічий стогін.

Із Бережан до Кадри…

Пан Костянтин підступив до вікна і мене покликав. З гурту, що співав "Дрібку солі", малинові сорочки одна за одною перебиралися до ватаги, яка співала Бережанку". Тоді — разом (як вони, пані, співали!):

Як я, братчики, сконаю,

Однесіть мене, благаю,

Занесіте в Україну,

Там родився, там спочину.

Там і мила спогадає,

Хто в могилі спочиває,

І заб’ється їй серденько,

Впаде сльоза на личенько.

Відтак:

Човен хитається серед води,

Плеще об хвилю весло…

Пан Костянтин каже:

– Їдьмо, Тодосю, на рідну землю. Не знаю, коли мене наздожене вічна темрява, може, ще станеш провожатим, але, може, ще подарує мені доля одну секунду моїх незабутніх круч, пагорбів, ланів, мого солодкого світу. — Так вшьпані, і сказав, я ні слова не вигадав.

Його сите обличчя повила гнівна жура, дрижали білі і чогось (аж дивно!) сухі, як покошене вапно, руки. Мабуть, таки довадили йому хлопці піснями до пекучого, бо на ранок звелів управителеві поїхати до столиці по документи на подорож у Європу. По тижню часу ми відплили…

Як Бог дасть літо, пані, приїжджайте до мене з паном Юліаном відпочивати. Дивіться, що це за ліс: і малина, і суниці, і гриби — просто встелено довкола. Відійдуть черешні — починаються суниці, а тоді голубінки, козарі, справжні білі гриби, опеньки. Я хочу збудувати альтанку на узліссі і розвести бджіл. Всеньку весну і літо де-небудь, ось хоча б на отій поляні, — чи може бути більша приємність!..

На все це мені відкрив очі сліпий аргентинський дивак-багатій. В нас повелося, що кожен думає тільки про новий шматок землі, а з дарового, з того, що дає природа, навіть бідаки не користають. Так людину настроїли: морги, хатні статки і чвари. Хіба не це витурило мене світ за очі? А я міг би жити з того, що продавав би на ліки деревій і сосонку. Якби ж у мене був зір на цю землю, якби мене не зробили рабом пшеничного полукіпка, не замкнули мою надію в порожній кошниці! Як казав пан Костянтин, терпінням і балачками ми тільки злимо наших недругів, а їх треба ошелешити ділом… Я, пані, виріс при людях, сирота, поштуркувалися, коли дуже заболить — іду в поле, де був колись татів клинчик, так засіяний камінцями, що їх вистачило б збирати тисячу літ. Лягаю собі