Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Я… — мовив я, затинаючись.

— Що не так? — зайшовся криком мій приятель.

— Я…

— Чому ти злякався? Поглянь. Поглянь! Поглянь он туди!

І щось потягло мене, поволокло крізь пітьму до згустку ще більшої темряви, котра була нічим іншим, як скупченням тіней, а тіні, як з’ясувалося, були плоттю. Юрба згуртувалася навколо однієї постаті, що ридма ридала, лементувала і тужила — то був голос жінки, яка потонула у темряві. Вона стогнала, скрикувала, хникала, а тоді на мить затихла, щоби знову взятися за своє; за той час мені вдалося скрастися поближче. Тоді хтось здогадався витягти запальничку, цокнути нею, породивши невеличкий блакитний пломінь, що схилився в бік закутаного у шаль, розкуйовдженого створіння, цієї роз’ятреної душі.

Натхненний цим учинком, хтось повторив дії, тож у царині ночі виринула ще одна запальничка, зашкварчала, і полум’я її втрималося на місці. А затим почали спалахувати інші, одна за одною, вогник за вогником поставали вони, наче сонмище світлячків, що збивалось у сяйливе коло доти, доки воно не замкнеться. Вони плинули, щоб явити цю скорботу, цю бентегу, цей шепіт, плач, голос, що несподівано посилювався; їх було шість, потім дванадцять, двадцять непримітних блакитних вогників, а тоді ще більше; їх простягали і тримали, аби запалити її голос, окреслити його, освітити таїну. Осяяня світлячків сильнішало, голос витончувався і ставав ще пронизливішим, ніби виклянчуючи якийсь невидимий дар, визнання; вимолюючи увагу, вимагаючи життя, благаючи про те, аби цей образ, обличчя і сутність змогли збагнути.

— Лише завдяки своїм голосам я не повішала носа! — лементувала вона.

«Що? — подумав я. — Що це? Щось знайоме!» Я майже здогадався. Майже знав. Що?

— Дзвони озвалися з небесної високості, а їх луна прокотилася полями. Пронеслася сільським супокоєм, прошила мої голоси! — скрикнула вона.

«Що? Майже! Майже знайомий, — подумав я. — О Господи, що?»

Грозовий порив штормового вітру долітав з віддаленого моря, просякнутий солоним запахом із шумом грому.

— Ти! — крикнув я. — Ти!

Усі вогні погасли, зоставивши сполоханість у повній темряві.

Я назвав її ім’я, але єдиною відповіддю був потік криків, що поєднувався з лавиною панічного тупоту, вісницею втечі.

У галасі та цілковитій метушні м’які плоті встромлювались у мої руки, моє обличчя, мої коліна, й до того, як від них і сліду не залишилось, я навздогін скрикнув: «Ти!», та ще раз: «Ти!»

Закрутився небачений вир, темінь розкришилася на тисячі шматків, і лише один-єдиний пломінь загорівся побіля мого рота, й одне з тих чудернацьких створінь зайшлося лайкою, поглянувши на мене:

— Ти, це ти налякав її! Ти!

І руки потяглися вперед, аби вчепитись у мене, аж поки я не звалився з ніг.

— Ні! — покрутившись, я зіп’явся на ноги, сподіваючись із чортами забратися звідси до моря, а не повертатися до привидів.

Зашпортавшись, я впав. Ліхтарик швидко покотився геть. Ісусе, подумав я тієї ж миті, якщо не підберу його…

Я звівся на руки й ноги.

— Ну ж, будь ласка, будь ласка!

Мої пальці зімкнулися на ліхтарику, я відчув приплив сил, тож піднявся на дві, хитаючись од темного потоку позаду, наче п’яний, і кинувся навтьоки. Не гепайся, подумав, тільки тримайся на ногах. Світло ліхтаря потягне тебе, наче мотузка, тільки не падай і не озирайся! Вони поруч, зовсім близько, а чи, може, інші вичікують мене попереду? Господи Всевишній!

Раптом тунель заполонив найбожественніший звук. Попереду виникло освітлення, що нагадувало сяйво сходу сонця побіля небесних воріт, зазвучали гучне торохтіння, машинне гудіння, шалена гуркотнеча! Автівка.

Такі люди, як я, думають кінокартинками, швидкоплинними, приглушеними у ретроспектив! але пожвавленими спалахами блискавиць.

Джон Форд,[215] подумав я, Долина монументів! Індіанці! А на додачу ще й клята кавалерія!

Попереду з морських глибин щось вигулькнуло… То було моє спасіння, стара розвалюха. І перехилений вперед… Крамлі. Він верещав найпаскуднішими словами, які коли-небудь виривалися з його рота, спрямовуючи найницішу лайку на мою адресу, але втішався тим, що відшукав мене, проте ненадовго, згодом знову полилася та сама клята дурня.

— Схаменись, а то наїдеш на мене! — скрикнув я. Автівка загальмувала прямо біля моїх ніг.

— Зроблю це тоді, коли дременемо звідси! — оскалився Крамлі.

Темрява відступила, опромінена світлом фар.

Я завмер на місці, бо Крамлі натискав на гудок, розмахував руками, слина аж проціджувалася крізь зуби, а він ледь не обезглуздів.

— Тобі пофортунило, що ця клята тарадайка протиснулася сюди! І що з цього вийшло?

Я вп’явся очима у пітьму.

— Нічого.

— Тоді й підкидати тебе нікуди не треба! — Крамлі натиснув на газ. Я мерщій заплигнув усередину, бебехнувся так, що чортопхайка затряслася. Крамлі схопив мене за підборіддя.

— Ти в нормі?

— Тепер так!

— Нам треба вирватися звідси!

— Вирватися? — скрикнув я. Тіні почали обступати.

— Зі швидкістю п’ятдесят миль на годину?

— Шістдесят!

Крамлі вдивлявся у ніч.

— Сечел Пейдж[216] казав, що ніколи не варто озиратися. За той час тебе можуть наздогнати.

Дюжина обрисів замерехтіла у світлі.

— Жени! — не витримав я.

Ми забралися звідти.

Чкурнувши у зворотному напрямку зі швидкістю сімдесят миль на годину.

Крамлі вигукнув:

— Генрі зателефонував мені, розповів, де трафило триклятого недоумкуватого марсіанина!

— Генрі… — зітхнув я.

— Фріц також зв’язувався! Казав, що ти ще безголовіший, аніж висловився Генрі!

— Не заперечую! Мерщій!

Ми поїхали швидше. Так, що я вловив шум прибою.

Розділ сорок перший

Коли нам вдалося вирватися з цього каналізаційного тунелю, я звернув очима на південь; зрозумівши, що ми від’їхали десь на сто ярдів, полегшено зітхнув.

— Боже милостивий, ти лише поглянь!

Крамлі глипнув.

— Та це ж будинок Реттіґан, усього-на-всього за двісті футів віддалік. І як же ми жодного разу не запримітили, що до виходу водостоку як палкою кинути?

— Річ у тім, що ми ніколи до того ним не користувалися, тільки шістдесят шостим шосе.

— Тож якщо ми змогли дістатися сюди з Китайського театру Граумана, то Констанс теж було до снаги подолати весь цей шлях, пробираючись навпаки, — звідси до театру.

— Лише за тієї умови, що їй геть-чисто зірвало дах. Чорт забирай! Вона й справді притрушена, глупство бразильської марки. Он поглянь!

Дюжина вузьких, закручених заглибин виднілася на піску.

— Сліди велосипеда. На ровері тут знадобиться пиляти десь із годину.

— Боже праведний, ніколи не бачив її на велосипеді!

Я трохи зіп’явся на ноги у цій чортопхайці, аби