Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— У тебе характерний стиль, — сказав я.

— У всьому, — зауважив він.

— Ти зірвав з язика моє наступне речення, — мовив на те я, дістав Козир Мартіна і передав йому.

Вираз Брандового обличчя не змінився, доки він розглядав його. Він скоса зиркнув на мене, а тоді кивнув.

— Не заперечую, це моїх рук справа, — мовив він.

— Твої руки не тільки цю карту зробили, правда ж?

Він облизав верхню губу кінчиком язика.

— Де ти знайшов Козир? — запитав він.

— Прямісінько там, де ти його залишив, у серці всіх речей — у справжньому Амбері.

— Отже... — він піднявся зі стільця, повернувся до вікна, усе ще тримаючи карту, ніби щоб роздивитися її при кращому освітленні. — Отже, — повторив він, — ти знаєш значно більше, ніж я гадав. Як ти дізнався про первинний Лабіринт?

Я похитав головою.

— Спершу дай відповідь на моє запитання: це ти вдарив Мартіна?

Він знову повернувся до мене. Хвильку повитріщався, а тоді різко кивнув. Його погляд і далі досліджував моє обличчя.

— Чому? — запитав я.

— Мав же хтось, — пояснив він, — відкрити шлях для потрібних нам сил. Ми тягнули жереб.

— І ти переміг.

— Переміг? Програв? — він знизав плечима. — Яке це тепер має значення? Усе пішло не так, як ми планували. Тепер я зовсім інша людина.

— Ти вбив його?

— Що?

— Мартіна, Рендомового сина. Чи помер він унаслідок завданої тобою рани?

Він повернув руки долонями вгору.

— Не знаю, — відказав Бранд. — Якщо він і не помер, то не через те, що я не намагався його вбити. Нема сенсу вдивлятися глибше. Винного ти знайшов. І тепер, коли винуватця знайдено, що ти збираєшся робити?

Я похитав головою.

— Я? Нічого. З того, що мені відомо, юнак міг вижити.

— Тоді пропоную перейти до загальніших питань. Як давно ти знаєш про існування справжнього Лабіринту?

— Достатньо давно, — відказав я. — Про його походження, функції та вплив амберської крові... достатньо давно. Я приділяв більше уваги Дворкіну, ніж тобі здавалося. І все ж не бачив жодної користі від руйнування тканини буття. Тож я вирішив деякий час не будити сплячого Бровка. Доки я не поговорив з тобою, мені навіть не спадало на думку, що Чорна дорога могла з'явитися через таку дурість. Коли ж я прийшов перевірити Лабіринт, то побачив Мартінів Козир і збагнув усе решта.

— Я не знав, що ти знайомий з Мартіном.

— У житті його не бачив.

— Але як тоді ти здогадався, що на Козирі — саме він?

— Я там був не сам.

— Хто ходив з тобою?

Я усміхнувся.

— Ні, Бранде. Зараз твоя черга відповідати. Востаннє, коли ми балакали, ти сказав, що вороги Амбера мчать із Дворів Хаосу, що вони мають доступ до королівства через Чорну дорогу, яка відкрилася через дещо, скоєне Блейзом, Фіоною і тобою, коли ви всі разом мізкували, як би вам захопити трон. Тепер я знаю, що саме ви накоїли. Бенедикт патрулює Чорну дорогу, а я щойно дивився на Двори Хаосу. Нема жодного перегрупування сил, та й руху до нас по дорозі. Знаю, що час у тому місці тече інакше. У них було більше, ніж достатньо, часу, щоб підготуватися до нового наступу. Я хочу знати, що їх стримує. Чому вони досі не рушили? На що вони чекають, Бранде?

— Ти припускаєш, що я знаю більше, ніж це є насправді.

— Я так не вважаю. Ти — наш доморощений експерт у таких питаннях. Ти ж мав із ними справу. А цей Козир — доказ того, що ти маєш іще багато таємниць. Не мудруй, а просто розповідай.

— Двори... — почав він. — А ти жваву діяльність розвинув. Ерік був справжнім дурнем, що негайно не вбив тебе — якщо він знав, що ти в курсі таких речей.

— Ерік був дурнем, — підтвердив я. — А ти — ні. Тепер розповідай.

— Але я все ж таки дурень, — відказав він. — Ще й сентиментальний. Пригадуєш нашу останню сварку в Амбері, багато років тому?

— Частково.

— Я сидів на краю ліжка, а ти стояв біля мого письмового столу. Коли ти відвернувся й попрямував до дверей, я надумав убити тебе. Запхав руку за ліжко, де зберігав заряджений арбалет з однією стрілою в ньому. Поклав на нього руку і вже ладен був здійняти зброю, коли збагнув дещо, що мене спинило.

Він завмер.

— І що ж це було? — запитав я.

— Поглянь у бік дверей.

Я озирнувся, але нічого особливого не розгледів. Похитав головою, але Бранд промовив:

— На підлозі.

Тоді я збагнув, про що він: на підлозі лежав килимок, вкритий дрібними червонястими, оливковими, коричневими і зеленими геометричними візерунками. Він кивнув.

— Ти стояв на моєму улюбленому килимку. Не хотілося заливати його кров'ю, а потім моя злість минула. Тож і я також жертва емоцій і обставин.

— Мила історія... — почав я.

— Але тепер ти хочеш, щоб я припинив викручуватися. А я і не викручувався. Радше намагався висловитися. Ми всі живі завдяки терпінню одне одного та щасливим випадкам. Я пропоную, щоб ми ненадовго стримали терпіння і прибрали випадковість у кількох дуже важливих питаннях. Але спершу щодо твого питання. Я не можу знати напевне, що стримує їх, однак можу висунути непоганий здогад. Блейз зібрав величезну армію для атаки на Амбер. За масштабами вона значно перевищуватиме ту, до якої ти приєднався. Розумієш, він спиратиметься на попередній досвід нападу, щоб передбачити можливу оборону. До того Блейз, можливо, намагатиметься вбити Бенедикта чи тебе. Однак усе це — обхідний маневр. Підозрюю, Фіона зв'язалася з Дворами Хаосу — може, досі там перебуває — і готує їх до справжнього нападу, який може трапитися будь-коли після Блейзової диверсійної вилазки. А тоді...

— Ти сказав, що це непоганий здогад, — перервав його я. — Але ми не знаємо напевне, чи вижив Блейз.

— Блейз вижив, — заявив Бранд. — Я зміг упевнитися в цьому через його Козир — навіть трішки простежити за його діяльністю — перш ніж він відчув