Читати книгу - "Гра престолів"

Нед перебував у напівдрімоті, коли в коридорі почулися кроки. Спершу він подумав, що йому це сниться: давно вже він не чув нічого, крім власного голосу. На той час Неда палила гарячка, нога тупо боліла, вуста пересохли й порепалися. Коли важкі дерев’яні двері з рипінням прочинилися, від наглого світла заболіли очі.

Тюремник кинув йому глечик. На прохолодній глині проступили краплі. Ухопивши посудину обіруч, Нед жадібно випив. Проливаючись із рота, вода бігла по бороді. А він усе пив, поки його мало не почало нудити.

— Скільки я тут?..— слабким голосом запитав він, коли більше вже не міг пити.

Тюремник, це опудало зі щурячим писком і розкошланою бородою, був одягнений у кольчугу й шкіряний напівплащ.

— Жодних розмов,— сказав він, викручуючи глечик з Недових рук.

— Будь ласка,— мовив Нед,— мої донечки...

Двері захряснулися. Світло зникло, і Нед, кліпнувши, опустив голову на груди та скрутився калачиком на соломі. Від неї більше не тхнуло сечею й гівном. Від неї взагалі вже нічим не пахло.

Нед уже не розрізняв сон і пробудження. У темряві до нього підкрадалися спогади — яскраві, як сни. Був рік, коли прийшла оманлива весна; Недові знов було вісімнадцять, він виїхав з Соколиного Гнізда на турнір у Гаренхолі. Перед очима стояла яскраво-зелена трава, вітер пахнув пилком. Згадалися теплі дні, прохолодні ночі, солодкий смак вина. Брандонів сміх, Робертова шалена відвага у рукопашній, і його сміх, коли він наліво й направо скидав суперників з коней. Пригадався Джеймі Ланістер — золотий юнак у білих лускатих обладунках, який стояв навколішках у траві перед королівським шатром, даючи обітницю захищати й обороняти короля Ейриса. Потім сер Освел Вент допоміг Джеймі підвестися, і сам Білий Бик — лорд-командувач сер Герольд Гайтавер — закріпив у нього на плечах білосніжний плащ. Усі шестеро білих мечів зібралися, щоб привітати у своїх лавах нового брата.

Та коли почалися поєдинки, виявилося, що це день Рейгара Таргарієна. Королевич-наступник убраний був у ті самі обладунки, в яких згодом помре: в блискучу чорну кірасу з рубіновим триголовим драконом свого дому на грудях. У виїздах над головою в нього маяв черлений шовковий плюмаж, і здавалося, жоден спис не може торкнутися Рейгара. Він переміг Брандона, і Бронзового Йону Ройса, і навіть чарівного сера Артура Дейна на прізвисько Ранковий Меч.

Роберт жартував з Джоном і старим лордом Гантером, а королевич, в останньому поєдинку за вінець переможця скинувши з коня сера Баристана, об’їжджав поле. Нед пригадав мить, коли зів’яли всі усмішки, а королевич Рейгар Таргарієн пустив свого коня повз власну дружину, дорнську князівну Елію Мартел, щоб покласти вінок королеви краси на коліна Ліанні. Нед і досі мов навіч бачив його: вінок зимових руж, блакитних як паморозь.

Нед потягнувся по вінок, але під блакитними пелюстками ховалися шпичаки. Вони уп’ялися в шкіру, гострі й підступні, і Нед побачив, як пальцями помалу побігла цівка крові — й, затремтівши, прокинувся в темряві.

«Пообіцяй мені, Неде»,— прошепотіла сестра зі свого кривавого ложа. Вона любила аромат зимових руж.

— Боги поможіть,— схлипнув Нед.— Я з’їжджаю з глузду.

Боги не зволили відповісти.

Щоразу, коли ключник приносив йому води, Нед знав, що минув іще один день. Спершу він благав тюремника бодай слово сказати про дочок і про те, що відбувається у світі поза стінами камери. У відповідь він отримував тільки буркотіння й стусани. Згодом, коли шлунок почало судомити, він почав просити їсти. Але це нічого не дало: його не годували. Мабуть, Ланістери вирішили заморити його голодом. «Ні»,— сказав він собі. Якби Серсі хотіла його смерті, його б зарубали в тронній залі разом з гвардійцями. Їй же він потрібен був живий. Слабкий, зневірений, але живий. Кетлін полонила її брата, й королева не наважиться вбити Неда, бо поплатиться життям Куця.

За дверима камери почувся брязкіт кайданів. Двері з рипінням прочинилися, й Нед, упершись рукою у вологу стіну, важко подався назустріч світлу. Від сяйва смолоскипа довелося примружитися.

— Їсти,— крякнув він.

— Вина,— відповів голос. То був не тюремник зі щурячим писком: цей був опасистий, нижчий, хоча й одягнений у такий самий шкіряний напівплащ і гостроверху сталеву шапку.— Пийте, лорде Едарде.

Він уклав бурдюк вина Недові в руки.

Голос виявився на диво знайомим, однак якусь мить Нед не міг пригадати, хто це.

— Вейрисе?! — хитаючись, вигукнув він. І торкнувся його обличчя.— Я не... я не сплю. Ви справді тут.

На круглих євнухових щоках пробилася темна щетина. Нед намацав пальцями жорстке волосся. Вейрис перемінився на сивого тюремника, від якого відгонило потом і кислим вином.

— Як вам... ви чарівник?

— Чарівник для спраглих,— озвався Вейрис.— Пийте, мілорде.

Нед пом’яв бурдюк.

— Це та сама отрута, якою підпоїли Роберта?

— Ви мене ображаєте,— сумно відгукнувся Вейрис.— Щира правда: ніхто не любить євнухів. Віддайте бурдюк.

Євнух випив, і з кутика його пухкого рота побігла червона цівка.

— Не такий вишуканий врожай, яким ви пригощали мене ввечері після турніру, але й не більша отрута, ніж усі інші вина,— підсумував він, витираючи губи.— Ось.

Нед ковтнув.

— Бридота.

Здалося, він зараз виблює вино назад.

— Усім людям доводиться відпити не тільки від солодкого, а й від кислого. І шляхетним лордам, і євнухам. Прийшов і ваш час, мілорде.

— Мої донечки...

— Молодша вислизнула від сера Мірина й утекла,— повідомив Вейрис.— Знайти її мені не вдалося. Ланістерам теж. Це добре. Наш король її не любить. А старша й досі суджена Джофрі. Серсі тримає її біля себе. Кілька днів тому вона приходила на суд просити за вас. Шкода, що вас не було, ви були би зворушені,— мовив він і зосереджено нахилився вперед.— Думаю, ви усвідомлюєте, що ви покійник, лорде Едарде?

— Королева не вб’є мене,— сказав Нед. У голові кружляло: вино виявилося міцним, а він давно вже не їв.— Кет... Кет тримає в заручниках її брата.

— Не того брата,— зітхнув Вейрис.— Та й більше не тримає. Вона дозволила Куцю вислизнути в неї крізь пальці. Думаю, він зараз уже мертвий, лежить де-небудь у Місячних горах.

— Якщо це правда, розітніть мені горло — та й по всьому.

Від вина в Неда паморочилось у голові, він почувався втомленим і зневіреним.

— Мені вашої крові не потрібно.

Нед