Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Отож вони мусили вклонитися Кеті та поцілувати їй руку, але щойно Вільгельм вийшов, як вони накинулися на неї і, тримаючи її за руки, сказали: «Що ти такого наговорила нашому старому батькові, що закрутила його кволу голову? Ти що, гадаєш вкрасти в нас усі наші багатства і залишити нас ні з чим? Що то він скаже, коли ми йому розповімо, що ти хвойда брайдвельська, у якої спина вся пошрамована від батогів, котру в Дорсеті товкли всі кому не лінь?» Кеті лише зневажливо пирхнула на всі оті їхні погрози, бо дала Вільгельму зрозуміти, що вона сирота й дівиця і що її відшмагала безсердечна сестра, яка хотіла примусити її стати повією. І, щоб захистити себе, вона й собі вдалася до погроз, мовлячи, що, коли вони навіть тільки спробують завдати їй кривди чи обмовити її, вона ж негайно поскаржиться Вільгельмові, що вони хочуть наставити йому роги. Отож вони мусили мовчки проковтнути свій гнів, тоді як їхній батько, втративши будь-який сором, упадав коло Кейт, аби вдовольнити будь-яку її забаганку. У свою шлюбну ніч вона вдалась до всіх тих штук, що я її колись навчила, аби пробудити в мінгері Вільгельмі мужчину, але успіхи були доволі скромними; бо, на відміну від Боккаччового часнику…

— Боккаччо! — скрикнув Лауреат. — А звідкіля ви знаєте Боккаччо? Це просто дивовижно!

Мері засміялася.

— Це навіть дивовижніше, ніж ви собі уявляєте, як я вам скоро поясню. Але, як я ото кажу, на відміну від Боккаччового часнику, що мав голову білу, а гичку зелену, бідолашний Вільгельм скидався більше на пса, що зветься таксою, у котрого хвіст завжди на декілька кроків позаду голови і ніколи її не наздожене. Але тим чи іншим способом Кейт таки вдалося змусити його настовбурчитися на якусь хвилю, і вона здійняла такий лемент, що можна було подумати, що то Пасіфая, яку патичить бик.

— Їй-бо, пані! Спочатку Боккаччо, а тепер Пасіфая!

— Старий Вільгельм було подумав, що зламав їй цюнку, і що більше вона вдавала, як їй боляче, то більше він надимався від пихи. І тижня не минуло, як він заявив Віллі й Пітеру, що позаяк Кеті принесла йому незнану багато років радість, то він вирішив змінити умови свого заповіту: одна половина його маєтку має відійти Кейт, а другу розділять поміж собою хлопці.

От цього ці цвиндрики вже не змогли стерпіти, тим паче, що їхній батько так заповзято заходився працювати в ліжку, що його здоров'я почало швидко підупадати; і довго чекати, доки він сконає від надміру зусиль, не довелося б, а вони б тоді втратили свою спадщину. Але Кеті здалась така ж проворна на лихо, як і вони, і добре знала, що вони там замишляють, відтак і сама собі надумала, як то взяти над ними гору.

На цьому місці обличчя Мері втратило свій незмінно веселий вираз, і вона, понуривши голову, заходилася колупати соломинкою камінець, що лежав на землі.

— Отут, на цьому місці, і виходить на кін Чарлі Маттассин, — мовила вона.

— Ага. — Обличчя Ебенезера проясніло. — Оцей душогубний дикун-індіянин.

— Ви так кажете, бо не знаєте, — різко відказала Мері. — Я так гадаю, що до цього часу ви вже повинні були б знати, як нерозумно виносити судження, доки не взнаєш, у чому справа. Чарлі Маттассин був моїм коханцем, і то найдорожчим коханцем, якого тільки може мати жінка.

Ебенезер зашарівся і вибачився.

— Чарлі Маттассин, — зітхнула вона і примружила свої опущені долу очі. — Я навіть і не знаю, як вам пояснити, щоб ви уявили його собі.

— Я чував, що він був сином короля дикунів, — підказав поет, — і шалено ненавидів англійців.

Мері кивнула.

— Він доводився сином Чікамеку, якого не бачила жодна біла людина з тих, що могли б потім про це комусь розповісти. Його людність належить до нантікоків, які називають себе «агатчвупси»; вони мешкають окремо від усіх у найдикіших місцях дорсетських боліт і переносять своє городище з місця на місце.

— Отакої! А чому ж губернатор їх не упокорить?

— Тому що він не може їх знайти, це по-перше. І поза тим, вони малі числом і живуть виключно серед своїх. Простіше забути про них, ніж полювати на них і вбивати, наражаючи своє життя і здоровля на небезпеку. Ці агатчвупси ніколи не лізуть на рожен, але коли англієць потрапляє в їхні руки, вони вбивають його або калічать, роблячи жалюгіднішим за євнуха.

Ебенезер здригнувся від однієї тільки думки.

— Тож дуже небезпечно взяти собі одного з них за коханця, хіба ні?

Сльози навернулися Мері на очі.

— Він був моїм першим і єдиним коханням, цей Чарлі Маттассин. Мені було вже сорок років, коли я вперше його побачила, та й він був не молодшим, але для нас обох це було коханням з першого злягання. Його батько, Чікамек, послав Чарлі, давши доручення до іншого короля дикунів, Куассапелага…

— Куассапелаг! — скрикнув Лауреат і враз затнувся, ледь не розкривши свого зв'язку з цим вождем-утікачем.

— Еге ж, знаменитий король анакостинів, що оце нещодавно втік із в'язниці. Один Бог відає, яку капость, що крилася в тому дорученні, вони надумали утнути, але то було вперше, коли Маттассину довелося мати справу з англійцями. Він збирався перетнути Затоку на каное навпростець, але не встиг переплисти й Танжерської протоки, як шквальний вітер відніс його до земель Дорсету. Отож мені так пощастило, що, вчергове обходячи своїх клієнтів, я їхала шляхом, що вів уздовж протоки. Маттассин — у нього тоді, звісно, ще не було англійського імені — втратив своє каное під час шторму і, побачивши, що перебуває на землях англійців, поклявся вбити першу ж білу людину, що їхатиме повз нього, та вкрасти в неї коняку. Він сховався в чагарнику, що ріс на узбіччі, і коли на шляху з'явився мій візок, він скочив на нього та збив мене з передка.

— Першою його думкою було зняти з мене скальп, але після недовгого розмислу він вирішив мене спочатку зґвалтувати. — Очі Мері заблищали. — Кумекаєте, про що я вам тут мовлю, пане Поете? Я була повією двадцять вісім років, ні більше, ні менше. Тисяч із двадцять разів мене файдолили, ну, мо',