Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Модель середовища будується на фактах. Фактів завжди не вистачає для створення моделю, тому вона добудовується за допомогою деяких логічних, етичних і естетичних принципів (тому можна говорити про логічні, етичні й естетичні настанови).

Одні й ті ж факти звичайно пояснюються як гуманістичні, так і антигуманістичні. Отже, істина сама собою не заперечує Добра. Прямування ж до Добра може стати перешкодою на шляху до пізнання Істини, а значить, і на шляху до досягнення реального Добра, якщо носії Добра боязкі, якщо вони бояться фактів. Одначе перешкоди, які вносять моральні настанови в процес пізнання, не закладені в цих настановах.

Правда-справедливість може вказати шлях пошуків правди-істини, не перекручуючи істини. При виборі поміж «тьмою низьких істин» і «підіймаючим обманом» ми віддаємо все-таки перевагу «істинам», але з тенденцією в бік «підіймаючих» нас істин, намагаючися вийти за межі цієї суворої дилеми. Цю перевагу можна визначити як примат «настанови на істину», який в пласкості етики означає примат реальної справедливості над справедливістю відчуженою від реальности в царину міту — над мітичною справедливістю.

Цим одначе не вичерпується проблема взаємозв’язку етики і гносеології. Можливий такий вплив етичної настанови на пізнання, коли модель дійсности, формально викривляючися під впливом настанови, по суті, віддзеркалює дійсність глибше, розкриваючи в ній такі спроможності, які спочатку здавалися неіснуючими, недійсненними. Прикладом може служити «віковий парадокс»: недосвідчена молодість ставить цілі, нездійсненні з погляду мудрої старости, і бувають випадки, що вона їх досягає. Це пояснюється особливістю людського пізнання. Пізнаючи середовище, суб’єкт змінює його під час самого акту пізнавання. Тим то настанови, які лежать в основі його пізнання, можуть впливати на середовище, відкриваючи в ньому нові можливості та шляхи до їх здійснення.

Таким чином, навіть утопійність етичної настанови у відомих межах може впливати на середовище в напрямі Добра — в підіймаючім нас обмані окриваються зародки майбутніх істин.

4. Приклади етичних настанов.

а) Настанова на мотиви Другого.

Якщо Другий виконав дію, яка нам неприємна, то наша реакція залежить не стільки від самої дії, скільки від настанови на оцінку як результатів дії, так і мотивів Другого. Якщо настанова не добра, то негативні для нас наслідки тієї дії будуть перебільшені, а мотиви дії вважатимуться негативними. Існує навіть категорія людей, що має хибу, яку умовно можна назвати «підлістю мислення». Люди з підлим мисленням помічають і запам’ятовують здебільшого негативні вчинки їх ближніх, а зустрінувшися з Добром, пояснюють його користолюбними, підлими мотивами. Специфічним випадком підлого мислення є антисемітське мислення (загальніше — расистське) — мислення, що базується на підсвідомій чи свідомій аксіомі-настанові: «Усе зло в світі від жидів (негрів, жовтих і т. д.)».

У радянській літературі яскравими плодами такого думання є твори Шевцова і Кочетова (ми не говоримо про ідейні позиції цих літераторів — Бєнюх і Сурков майже такі ж реакційні — але в їхніх творах немає патологічного смакування підлістю, яким відзначаються кочетови).

Реакція на негативну настанову, природно, буває лише негативна, що немов підтверджує вихідну настанову, підсилюючи її. Таке явище — це окремий випадок загальнішого правила: в основному настанова впливає (якщо впливає) на дійсність в напрямі наближення дійсности до настанови.

Відхилення від цього правила, очевидно, пояснюються зовнішніми щодо системи «Я — середовище» причинами — на поведінку середовища впливаємо не лише ми. Звертаючися до Добра в Другому, я провокую в ньому добро, звертаючися до злого в Другому, я провокую як у нього, так і в себе зло.

Отож, як з моральних, так і з суто прагматичних міркувань гідніша й навіть зручніша така схема аналізи мотивів Другого: спочатку приймається гіпотеза добрих мотивів, а лише тоді, коли досвід заперечує її, є сенс звернутися до гіпотези злих мотивів: «І не думайте, що Ваш вчинок змусить нас у майбутньому відмовити в допомозі людям, які потребуватимуть її» (П. Григоренко).

Дійсність, одначе, складна, і можливі ситуації, коли «добра гіпотеза» надто рискована. У таких ситуаціях дійсність вимагає передусім передбачити злі мотиви й поробити відповідні протизаходи. При цьому добра настанова полягає в тому, щоб протизаходи мали попереджувальний характер, не викликаючи злих емоцій до здогадного носія зла.

б) Настанова у внутрішньополітичній боротьбі.

Історія революційних рухів показує, як швидко однодумці стають ворогами один одному. І не лише об’єктивні умовини винні в цьому.

Постійне нервове напруження, ненормальні умовини життя, неприродне переплетення особистого й загального призводять до того, що в гострій фракційній боротьбі набуває важливої ролі персональне сміття, симпатії й антипатії. Особливо це помітне на еміграції, на засланні, в період тимчасового затишку чи поразки, коли особисті взаємини висуваються на перший плян і об’єктивна криза руху набирає рис особистих міжусобиць. У найбільш саможертовних і часто авторитетних революціонерів основною причиною розбіжностей є фанатичне служіння принципові, яке породжує настанову на відмінність, що доводить дрібну розбіжність до її логічного завершення, перетворюючи її в принципову розбіжність. І часто боротьба йде не із-за справжньої розбіжности, а із-за майбутньої розбіжности, в яку може вилитися сьогоднішня.

В остаточному підсумку революція захлинається в крові кращих представників усіх революційних напрямів, а перемога дістається позафракційному «болотові» на чолі з Бонапартом.

З історії попередніх революцій варто винести хоч би цю науку.

Це особливо важливо тепер, коли майбутнє навряд чи зможе виправити криваві наслідки взаємної різанини поміж відтінками прогресивних рухів.

Тому настановою демократичного руху в СРСР повинна стати настанова на синтезу, на союзи. Природно, не ціною уступок у принципах гуманізму, свободи й демократії. Синтеза — це не мішанина «всякої всячини», синтеза має на увазі спектр різних чітко відображених течій, об’єднаних єдиною демократичною основою. Це потрібне й можливе зокрема тому, що всі ми, радянські реформісти, за еволюцію нашої країни, а не за збройну боротьбу, яка в сучасних умовах у країнах-гігантах засуджена на провал і може лише спровокувати атомну катастрофу.

Найважливішою умовою союзу з боку марксистів, атеїстів і росіян є їхнє розуміння фактичної нерівности з ними представників інших течій і націй. Почуття «вини» — хай мимовільної й навіть «нереальної» — за свою близькість до сталінізму, близькість формальну, зрозуміння своїх «переваг» над іншими представниками демократії повинні допомогти їм перебороти шабльон формальної рівности відносин і вимог одного до одного.

Ми, комуністи, соціяльні демократи, повинні шукати й підтримувати в політичних демократів, які борються за політичні права, у релігійних демократів, які боряться за свободу світогляду, у