Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Поліцейські скоро приїдуть. Я записав тебе без прізвища, щоб журналісти до тебе не лізли.

Я сиділа на ліжку обхопивши ноги руками, коли зайшло кілька чоловіків у штацькому. Вони показали мені посвідчення. Лікар кивнув їм і попросив переказати, що сьогодні сталося. Переказала все дуже докладно. Мою розповідь записали на диктофон і перевіряли на компактному детекторі, що я не брешу.

— Ви хоч когось бачили?

— Тільки чула. Я тепер точно не засну.

— Ми їх зможемо затримати тільки з вашою допомогою, — сказав один із чоловіків.

Я уважно подивилася на нього. Красиві сині очі, дивиться серйозно.

— Чесно кажучи, мені страшно. Давно такого не було, але тепер страшно.

— Ізабелло, ви не будете засинати. Просто прикинетеся сплячою. Будете лежати спокійно, поки вас не привезуть на місце. У вас у волоссі на голові буде жучок, ми все будемо чути. Вам ні чого не загрожує.

— Шкода, що в піжаму лазер не сховаєш.

— Так, шкода, — сказав другий чоловік, — вам потрібно бути сміливою.

— Легко сказати, — тихо сказала — гаразд, доведеться ризикнути. Ви їх точно зловите?

— Так. Вам просто пощастило не глибоко заснути і почути. Іншим молодим людям не пощастило, їх убили заради органів.

— У цій лікарні?

— Не тільки, — сказав Мелор.

— Дивно, що жодного скандалу в пресі не було.

— Ніхто не пов'язав ці випадки, — сказав один із поліцейських, — усе виглядало дуже нешкідливо. Хлопець чи дівчина з бідної сім'ї або сирота помирав від якоїсь хвороби. Навіть від банальної застуди, алергії, астми тощо. При цьому в нього виявляється були документи, що дозволяють віддати його органи для трансплантації. Виглядає все дуже складно.

— Занадто складно! — заперечив Мелор — Кілька з цих хлопців були моїми пацієнтами, і я точно знав, що в них не було тих алергій, які потім їм ставили деякі лікарі. І мені ніхто не вірив! А потім у їхніх документах чарівним чином з'являлися записи яких там раніше не було.

— Зашибись.

— Тому я зв'язався з цими хлопцями, вони якраз займаються такими випадками.

— Ізька! — покликав Стас — ой, здрастуйте. А я тут зайшов дрібну провідати.

— Брат? — запитав один із чоловіків.

— Взагалі-то дядько. Але в нас різниця у віці маленька, — сказала я.

— Хм, тебе тут що взагалі не годували? — задумливо дивлячись на мене, запитав Стас. — Попрошу батька приготувати на завтра, відгодуємо тебе швидко.

— Швидше помру від переїдання, — буркнула я.

— Настя тобі тут речей передала.

Я миттю зіскочила з ліжка і втекла з кульком у ванну. Нарешті можу білизну чисту одягнути! Піжаму поки що залишила цю. А решту речей сховала в шафу так і не розбираючи. Доктор скептично дивився на гамбургери.

— Коли я дозволяв тобі їсти все, не думав, що буде ця бурда.

— Ну я ж із роботи, — хмикнув Стас.

Ми перейшли зі спальні у вітальню. Поліцейські сказали, що прийдуть за пів години. Стас дістав із кулька невеликий електрочайник, мою чашку з роботи й упаковку з чаєм у пакетиках.

— Решту завтра вранці принесу, це я на роботі взяв.

— Тортик на ранок принеси, — злегка вимучено посміхнулася я — відсвяткуємо.

— Що? Хоча так твоє одужання точно потрібно відзначити. Док, вона ж тепер точно одужує?

— Так. Гаразд їжте, пізніше зайду.

Лікар вийшов, Стас подивився йому вслід, потім на мене.

— У тебе все гаразд?

Просто кивнула, не хотіла йому говорити про небезпеку. Адже він може комусь розповісти і справа зірветься. Стас розцінив моє мовчання по своєму.

— Втомилася?

— Нудно тут.

— Так я тобі планшет привіз.

— Угу, я до нього ще не дісталася. Тільки на зарядку поставила і потім знову заснула. Я напевно парочку гамбургерів на вечір і ніч залишу. А то місцевою кашею не особливо то й наїмся.

Стас загорнув кілька гамбургерів і прибрав у кульок, щоб вони не пахли на всю палату. Я їх одразу сховала в шафу за кульок з одягом. Повернулася до Стаса.

— Знаєш, тільки помітила, що каблучка з пальця зникла. Альфред же його не знімав?

— Навіщо? Дивно це...

Ми тільки доїли гамбургери і прибрали за собою. Зайшла медсестра і принесла вівсянку з компотом.

— Відвідування закінчуються через пів години.

— Пам'ятаю, — сказав хлопець.

Медсестра дивно на нього якось подивилася і вийшла з палати. Сама уважно подивилася на родича, він сьогодні був одягнений не в костюм. А в потерті джинси і простеньку кофту, так і не скажеш, що він із багатої родини.

— А ти чого так одягнувся?